– Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! – закудкудакала курка на весь двір. – Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!
Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія.
– Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку.
І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких.
Тоді розтопила ярого воску:
– Ходи-но, Івасику, писанки писати!
Взяла бабуня писачок. Р-раз! – і лягла на яйце гаряча лінія. Два! – і розкреслилось яйце навхрест.
– Бабулю, чуєш, бабуню! – запитав Івасик. – Що це за квіточка у тебе намалювалася?
– То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого.
– Бабуню, чуєш, бабуню! – знов Івасик. – А що то за цяточки-крапочки навхрест між промінням?
– Не цяточки, Івасику. То чарівні знаки дощу.
Розписала бабуня писанку, в фарбі пофарбувала, – і стала писанка доладна, барвиста!
Настав Великдень. Покликала бабуня Марія Петрика, Івасика, Оксанку, Василинку – всіх своїх онучат.
– Нате, онучата, по писанці. Гайда викочуватись!
Покотив Івась свою писанку:
– Ану, хто до неї докотити зуміє?
Котять діти писанками; на них вербички, та хрестики, та клинці-вітрячки, та вигадливі поясочки так і мерехтять!
А в небі сонце сміється, світлом розлипається.
– Чи будеш ти, сонечко, весь рік щедро світити? – питає в нього яйце-писанка.
– Буду, буду, бо на тобі мій таємний, знак. Ти котишся – мене до землі приворожуєш!
– А чи будеш, дощику, землю поливати, зілля напувати?
– Буду, буду, бо на тобі і мій знак магічний. Ти по землі котишся – мої струни-срібнодзвони до неї прив’язуєш!..
По двору курка нипала. Стала, видивляється на писанку.
– Що воно за яйце-райце, барвисте й зірчасте? Мабуть, самого сонця дитя. Я б такого зроду не знесла…
А писанка котиться по землі: тож буде сонце, будуть дощі й роси, буде в світі щастя! Хто його шукатиме – неодмінно знайде.
За матеріалами: “Соняшник”. Журнал для дітей. Головний редактор Юрій Сердюк. №3-4 1992 р., стор. 10-11.
Поділіться з друзями:
