Жили дід та баба. їх життя минуло в добрій злагоді, і на старість не засумували б, якби мали дітей. Але не було в них ні хлопчика, ні дівчинки. І не мали з ким поговорити. Якось дід пішов до калини і вирізав сопілку. Подув у неї і почув дитячий голосок:
Грай, грай, діду, грай,
І мене визволяй…
Дід напудився – що за диво таке? Йде дорогою додому й журиться, що має робити, бо не знати – хто то проситься із сопілки. Надибує якогось чоловічка з довгою бородою, що по землі волочиться.
– Чого ви, діду, засмучені?– спитав зустрічний.
Старий розповів:
– Ади, я вирізав собі калинову сопілку, а звідти щось пищить дитячим голосом, проситься на волю. Біда та гризота на мою білу голову, бо не знаю, кого визволяти…
Дідок погладив бороду і відповідає:
– Тут нема ніякої біди. Попросіть у журавлів цілющої води, полийте нею ту сопілку, і все буде добре.
Дід пішов додому. Не їв, не спав і з бабою не ставав до бесіди. Цілими днями визирав з долини журавлів – довго не прилітали із теплих країв. Аж одного ранку довжелезна журавлина ключка сіла коло Черемошу.
Дід поклонився їм і каже:
– Файні та любі журавлики, принесіть мені у дзьобах по крапельці цілющої водички. Ади, якась дитина проситься із сопілки, аби-м її визволив. Коло воріт на слупа покладу горнятко, аби-сьте мали куди виливати принесені краплі.
Журавлі вислухали діда й залопотіли крильми. Старий поклав на слупа горнятко і чекає. Другого ранку взяв горнятко й дуже втішився: воно було повне цілющої води.
Дід покропив сопілку і аж очам своїм не повірив: сопілка стала дівчиною, та такою файною, як ружа у городчику.
Дід і баба не знали, як убрати дівчину і чим нагодувати. Вона посиділа на лаві та й знову стала сопілкою.
Відтоді вдень, коли дідо й баба виходили в поле, калинова сопілка завжди ставала дівчиною і прибирала в хаті, варила. А як старі верталися додому, робилася сопілкою.
Баба плеще в долоні з утіхи, що вона їм зварила обід, але дід не радий. Одного разу йде селом і стрічає того чоловічка, що носив довгу бороду.
– Чого ви, діду, невеселі? – спитав чоловік.
– Як маю веселитися, коли прийшла гризота в мою хату. Ади, полив сопілку цілющою водою, і стала вона дівчиною. Та побула з нами малий час і знову обернулася в сопілку. Тепер стає дівчиною лише тоді, коли нас нема в хаті.
– Не гризіться, діду. Попросіть журавлів, най принесуть живлющої води. А потім і нею полийте сопілку…
Подякував дід і прийшов додому. День і ніч пантрує, чи не летять з долини журавлі. Раз прилетіла ціла ключка. Журавлі сіли коло Черемошу. Дід поклонився їм і просить:
– Файні та милі журавлики, принесіть у дзьобах по крапельці живлющої водички, бо таке й таке діло: мушу оживити дівчину-сопілку. Я вам горнятко покладу на слупа, що коло воріт.
Журавлі залопотіли крильми й полетіли аж геть поза хмари. Дід поклав горнятко і чекає. На другий день уранці воно було повне. Старий полив сопілку живлющою водою, і в кімнаті стала файна дівчина.
Радувався дід і тішилася баба. Не могли надивитися на свою красну доньку. Але втіха знов була короткою, бо як уздріли легіні таку вродливу дівчину, то вже одні старости заходили до хати, а інші виходили. Нарешті дід та баба віддали свою доньку в сусіднє село. І знову залишилися одні, як козулі в лісі…
Отака наша казка.
Поділіться з друзями:
