Прибув Шевченко до Прилук вночі…
На Ніжин коней не перепрягли ще,
як бевкуло…
Рвонувся, біжучи
через вибоїни, – кудою ближче.
Вогонь на стрісі вітром роздува.
Із полум”ям униз спадають платви.
Людей таки зібралося чима… –
-? Жидівський хлам … давно йому пора!
-? Ич, Сурка як зайойкала – хай знає! –
Вогонь в обхват причілки пожира
так, як ненависть душу пожирає.
– Ех, постовпіли б! – кинувся Тарас
в одкриті сіни і зібрав у хаті
дві пари черевиків, ковдру, таз –
таке собі, чим бідаки багаті.
-? Паничу! – тут господар закричав, –
Якось без цього обійдеться челядь… –
Ледь вискочили – сволок затріщав
і на долівку жаско сіла стеля…
Розбурханий Шевченко аж холов,
аж полотнів і крикнув тим, що в свиті:
-? Хай різна віра в нас! Хай різна кров,
та перед горем – всі брати на світі! –
Хтось, плюнувши, із гурту геть іде.
Хтось годиться :
-? Ми ж рівні перед богом!
Всяк, хто в біді чужого обмине,
на глум покине й матір під порогом!
Поділіться з друзями:
