Ні! Мовчати не буду! Хай знають народи —
В тридцять третьому голодом вбили на сході
Українців, нащадків козацького роду.
Світ знущання такого не бачив ще зроду.
Чорноземи хлібами пишались одвічно,
Чому з голоду люди вмирали трагічно,
Українські степи вкрили братські могили,
Лютим голодом смерть цілі села косила.
Нехай знають усі — спланували завчасно,
Щоби знищити рід український дочасно.
Взяли все, що було: фонд посіву й фуражний,
Хтось зловісний наказ підписав легковажно.
Це тупі, малограмотні слуги фальшиві,
Що придумали план заготівлі жахливий,
За кордон із зерном поїзди відправляли,
А мільйонам від голоду смерть прорікали.
Запалімо свічу за всі душі невинні!
Пам’ятаймо про все і згадаймо їх нині…
Україна жива! Не здолати ніколи,
Бо козак був і є мужнім воїном в полі.
Я в коси колоски ховала, під хустину,
Зашила синові в рукав малу торбину…
За ціле літо — два мішки зерна…
Картопля є… А там — прийде весна…
Знов молотарка стогне і гуде,
Молотять другий раз стару солому,
Ще може з неї десь зерно впаде
У місиві холодному вогкому.
Давним -давно закінчились жнива,
А влада урожай збирає досі.
Уповноважений з райкому, голова
Наказ дали…А люди? Безголосі…
Засніжені, знедолені, сумні…
Мов неживі, у горі і обмані…
Голодні… Наче привиди нічні,
В густому безпросвітному тумані.
— У нас є вповноваження: шукати.
Залишився іще якийсь запас.
Дивіться всюди, у стодолі, в хаті!
Все правомірно — маємо наказ.
Перетрусили рядна і подушку,
Змели усе на кухні, на печі.
Поштрикали залізом попід грушку…
Розкидали горшки і рогачі…
Порожнє все, не знайдено нічого.
Малий окраєць хліба на столі.
У серці й краплі в них нема святого —
Забрали й те… Усе змели в селі…
— Дивись, яка розпатлана, страшна!
Дитину мертву на руках колише…
А інші діти де? — Нема! Нема! —
Вся побіліла, ледве-ледве дише.
Вона сама, сама своїх дітей
Ще сонними душила у постелі:
“Їм буде в Бога краще, ніж в людей!” —
Дитя тримає, погляди у стелю.
Нещасна жінка з розуму зійшла,
Давно забутий запах їжі в хаті…
Вона, як мертва, та жива душа…
О, безталанна, бідолашна мати!…
То не могила — то великий рів.
Усюди трупи, певно, більше сотні.
Вже сутеніє, зграї комарів
Снують у тиші гробовій, німотній.
Аж раптом стогін… Хтось живий іще.
Мала дитина тихо щось белькоче,
А душу полонив болючий щем:
“Ой, дядьку, хліба! Їсти, їсти хочу!”
Малому десь, напевно, рочків три,
Такий біленький, в полотняній льолі,
На руки взяв, немов знайшов скарби:
“Ти жити будеш! Ти щасливий в долі!”
Мабуть, в живих нікого вже нема.
“Там тато, мама!” — показав на яму
І обійняв руками обома.
“Не плач! Не бійся! Жити будеш з нами”…