Пісня дванадцята
Рано сонечко схопилось,
У росі перлистій вмилось
І сміється, не пече…
Лис Микита ще любісько
Спить, розлягтись на все ліжко,
Втім, хтось штурк його в плече.
«Гей, ти, спюху, час вставати!
Зазирає день до хати;
А ти знаєш, що за день?
Він рішить, чи до побіди
Ти дійдеш, чи смерть і біди
З бою винесеш лишень!»
Так при ліжку Лиса ставши
І його за руку взявши,
Малпа Фрузя прорекла.
Всю ту ніч вона не спала,
Все за Лисом промовляла,
Де в кого лише могла.
Буркнув Лис крізь сон гнівливо,
Та, протерши очі живо,
Коло ліжка Малпу вздрів.
«Фрузю, ти се? — скрикнув втішно
З ліжка схопився поспішно.—
З чим же бог тебе привів?»
Фрузя каже: «Ах, Микито,
Що колись було прожито,
В мене з тямки не зійде!
Бо жіноче серце любить
Вічно того, хто нас губить,
Навіть вдячності не жде.
Так тобою я турбуюсь
І за тебе все піклуюсь,
Хоч про се ніхто й не зна.
Але нині бійка люта
Привела мене аж тута.
Мучить мисль мене страшна!..
Ой Микито, Вовк могучий,
А хоч хитрий ти, і ручий,
І проворний на язик,
То все ж легко бути може,
Що пропадеш ти, небоже,
Жартувати Вовк не звик!
Тим стурбована я дуже
І прийшла сюди, мій друже,
Щоб тобі допомогти.
Знаєш, де прийде до звади,
Добра й баба до поради,—
Слухай моїх рад і ти!»
Лис сміється: «Фрузю люба,
В тебе ні одного зуба
Не хибує! Що ж притьмом
Бабою тобі чиниться?
Ти ще можеш похвалиться
І красою, і умом!
Вчинок твій великодушний!
Радо буду я послушний
Твоїй раді, тільки радь!»
Фрузя плеснула в долоні —
Гей, Малпи, що на вигоні
Ждали, всі гуртом біжать.
«Го-го-го,— сказав Микита,—
Тут рідня вся знакомита!
Фрузю, що ж се все значить!»
Фрузя каже: «Не журися,
Сядь на лавці, простягнися,
А про решту тихо, цить!»
Тут нараз три Малпи-злюки
Як візьмуть Микиту в руки:
Голять, миють, милом труть;
Гладко тіло все обстригли,
Потім принесли оливи
І на хвіст кудлатий ллють.
Каже Фрузя: «Ну, Микито,
Все обстрижено, обмито,
Тільки в кудлах хвіст лишивсь:
Се на те, щоб Вовк нікуди,
Ні за крижі, ні за груди,
Ні за лоб тебе не ймивсь.
Як на тебе він накинесь,
Ти чинись, мов з страху гинеш,
Втеки! Та не дуже квап!
А як буде Вовк вже близько,
Обваляй в пісок хвостисько
Та й в лице йому талап!
Буде се йому несмачно
І остудить запал значно;
Поки очі він протре,
Всядь на карк йому ти сміло
І велике зробиш діло,
Вовка дідько забере.
А тепер клякни покірно,
Чари дам тобі, що вірно
Доведуть все до пуття:
«Іракі чо й рачіш реп,
Йирям узори рачін веп,
Яттучь цімішь ліб й анат»*.
Ну, тепер вставай, мій друже,
Йди здоров, не гайся дуже
І з побідою вертай!
Ви ж ведіть, Малпятка, Лиса
Там, де звірі всі зійшлися,
На ту толоку під гай!»
Йде дружина знакомита,
Гордо суне Лис Микита,
Просто перед царський трон.
Цар, уздрівши, як він вбрався,
За живіт зо сміху взявся.
«Хитрий же ти, бестіон!»
Але Лис, поважний, строгий,
Поклонивсь цареві в ноги,
А цариці до колін,
А відтак на місце бою,
Вкруг обступлене юрбою,
Виступив спокійно він.
Озирнувсь — аж Вовк вже тута:
Наче чорна хмара люта,
Виступає з-між рядів;
Аж зубами він скрегоче,
Мов свічки, блищаться очі —
Так з кістьми би Лиса й з’їв.
І махнув цар головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загриміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти
І зробить йому капут.
Лис завив, перелякався
І швиденько взад подався,—
Вовк за ним ось тут… ось тут!
Наздогнав його вже близько,
А втім Лис в бігу хвостисько
По піску проволочив,—
Як не свисне Вовка в очі,
Так його темніше ночі
Світ увесь заморочив.
«Ой та й сучий же ти злодій!» —
Крикнув Вовк, та гнать вже годі,
Став і тре з очей пісок.
«Що, Вовцуню, будем биться,—
Рік Микита,— чи мириться?
Ну, подай свій голосок!»
Обернувсь Микита скоро,
Вовка вхопити за горло
Вже ось-ось він наостривсь —
Але Вовк скакіць до нього
І зубами хап за ногу —
Лис на землю поваливсь.
«Га, собако ти брехлива,
Ось тепер приходять жнива:
Все, що сіяв, те й пожнеш!
Раз в мої попав ти руки,
За всі кривди, збитки, штуки
Ти заплату відбереш!»
«Ов,— подумав Лис,— се бридко,
Тут пропасти можна швидко!
Нумо з смирного кінпя!»
І щоб час лиш протягнути,
Він почав на жальні нути
Промовлять такі слівця:
«Стрику, майте бога в серці!
Я ж якась рідня вам преці!
Що се ви так завзялись?
Чи ж то честь, гонори знатні,
Що, мов бестії остатні,
Б’ються на смерть Вовк і Лис?
Ой стрицуню рідний, чуйте,
Лиш сей раз мені даруйте,—
А кленусь вам, поки жить,
Я і всі мої народи
Сумирно, без перешкоди,
Вірно будем вам служить.
Все робитиму для тебе,
Всякий труд прийму на себе,
Не доїм і не досплю,
А тобі гусей, качаток,
Риб, і раків, і курчаток
Повну кухню наловлю.
Га й згадай, чи то я бою
Іменно хотів з тобою?
Як я довго вагувавсь!
І тепер як дбав я пильно,
Щоб тебе не вдарить сильно,
В своїй силі гамувавсь!
Що лиш хочеш, хоч як трудно,
Все я вчиню! Хоч прилюдно
Підлим брехуном назвусь!
Ой, болить! Рідненький стрику!
Милість покажи велику,
Най надарма не молюсь!»
«Ні,— гарчить Неситий, годі!
Знаю я, який ти злодій,
Бреха і крутій єси!
Обіцяєш злота мірку,
А по тому завше дірку
Із обарінка даси.
Та тепер хоч присягни ти
Нас усіх озолотити,
Віри я тобі не йму!
Гамувавсь ги в бою ладно,
Що мені у очі зрадно
Впер піску чортівську тьму!
Ні, хоч як бреши й ввивайся,
А з життям уже прощайся!
Я здурить себе не дам.
Помолися швидко богу.
Кайся всіх гріхів — в дорогу
Мусиш нині йти к дідам!»
Так гарчав Неситий гордо,
Рад би Лиса взять за горло,
Але ногу мав в зубах.
А Микита, поки рюмав,
Хитрість вже нову обдумав,
Як минувся перший страх.
Ніби молиться він богу,
А тим часом задню ногу
Всунув Вовку під живіт…
Як нараз запоре жмінку
Попід саму селезінку,
Вовкові змінився світ.
«Ай!» — ревнув, згадавши бабу.
Фіть! Лис з пащі вирвав лапу,
Задньою ж ще раз потис:
Вовк зомлів і повалився —
Гульк, наверху опинився
Й хап його за горло Лис.
«Га, тепер проси пощади!
Тут заплату за всі зради
Ти дістанеш!» — Лис кричав.
Вовк, запінений, заїлий,
Лиш метавсь, мов ошалілий,
І, слабіючи, гарчав.
Та Микита, вже не глупий,
Силу всю зібрав докупи,
Мов кліщами, горло тис;
Тягне, шарпає, термосить,
Аж Лев крикнув: «Досить! Досить!
Побідив сим разом Лис!»
Лис на тес царське слово
Вовка відпустив здорово.
«Царю,— каже,— я корюсь!
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерти,
На безсильнім я не мщусь».
Тут піднявсь утіхи галас!
Малпа крізь юрбу пропхалась
Із лавровим вже вінцем.
Всі приятелі зійшлися,
Славили й вітали Лиса.
Що таким явивсь борцем.
Не один, що ще недавно
Був би з’їв його, вив: «Славно!
Жий, Микито, много літ!»
Лис подякував уклоном,
Потім клякнув перед троном,
Щоб чуть царський заповіт.
«Встань, Микито! — цар озвався.—
Славно, сину, ти списався,
Честь свою оборонив.
Що було, нехай минає!
Цар дарує і прощає,
Що коли ти завинив.
Днесь конець сварні і зваді,
І віднині в царській раді
Ти про спільне благо радь!
Честь прийми від мене тую:
Канцлером тебе йменую,
Віддаю тобі печать.
Як ти мудро вмів держаться,
Від біди обороняться,
Так державу борони!
Що порадиш — цар прикаже,
Що напишеш — цар не змаже,
Лиш сумлінно все чини!»
Каже Лис: «Мій царю й тату,
За так щедру і багату
Ласку чим я відплачусь?
Сил у мене є не много,
Але весь для блага твого
Й для держави посвячусь.
Ще лиш на однім прости мя!
На деньок домів пусти мя:
Жінка й діточки десь там
Плачуть, тужать… Най же нині
О щасливій переміні
Сам я звістку їм подам».
Цар сказав: «Іди, мій друже!
Я й цариця раді дуже,
Щоб весь смуток їх пропав.
Маєш дозвіл на три днини,
А вертай же разом з ними,
Щоб я тут їх привітав».
Тут кінчиться наша казка.
Всім, хто слухати був ласка,
Дай же боже много літ!
Най і наш весь сум пропаде!
А тим, хто нам коїть зради,
Най зійдеться клином світ!
Поділіться з друзями:
