Кращі казки про тварин від Івана Франка для дітей українською мовою. Казка про лиса і дрозда. Казка для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку із відомої збірки автора “Коли ще звірі говорили”.
Лис і дрозд. Іван Франко
Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходи, кумочку.
Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходи, кумочку.
Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Візьми й мене з собою.
— Ходи, небоже.
Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От лис і надумав.
— Нумо, — говорить,— пісні співати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо.
От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує:
— Нумо пісні співати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо.
Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.
Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть.
— Що се ти, кумочку, їси? — питає його Кабан.
— Ой, кумочку, — зітхає Лис. – Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобі легше стане.
Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то й увесь кров’ю підплив та й став зовсім небіжчик. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька день мав що їсти. Та далі не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямі, і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далі почав промовляти:
— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
— Гніздо в’ю.
— Нащо тобі гніздо?
— Яєць нанесу.
— Нащо тобі яєць?
— Молоді виведу.
— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дітей поїм.
— Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу, — проситься Дрозд.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати патички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом тайговорить:
— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.
— Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:
— Ходи зо мною!
Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.
— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікові в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба — пташина мокра та немічна.
«Дай, — думає, — зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».
Підбігла трохи за Дроздом — він біжить, перхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, а все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.
Сидить дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.
— Дрозде, Дрозде, — говорить Лис, — чи вивів ти мене з ями?
— Вивів, Лисику.
— А нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Ну, тепер же напій мене, а то я твої діти геть поїм.
— Не їдж, Лисику, я тебе напою.
Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав і каже Лисові:
— Ходи зо мною!
Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.
— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе напоїти.
Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову, дзьобає.
— А тю! — крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не бувало, сів собі Дрозд на другого коня да й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда.
«От каторжна пташина! — думає собі. — І чого вона прив’язалася!»
Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й дзьобає собі.
«Чекай же ти», — думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилилася та потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку і поїхав додому.
Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.
— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Ну, а тепер посміши мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.
— Не їдж, Лисику, я тебе посмішу.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі й каже:
— Ходи зо мною!
Вийшли з лісу знов на польову доріжку. Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить напереді, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й дзьобає.
— Ой тату, — каже хлопець,— на вас птах сидить! Не воруштеся, я його заб’ю.
Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.
— Ой сину, що се ти робиш? — крикнув батько.
— Цитьте тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити.
— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.
Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й дзьобає його солом’яну крисаню, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати — фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою — знов надармо.
«Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую!» — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на се все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками.
Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно.
«Ну, — думає собі, — тепер чень дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити».
Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.
— Дрозде, Дрозде, — мовить Лис, — вивів ти мене з ями?
— Вивів.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Розсмішив ти мене?
— Розсмішив.
— Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли ні, то я твоїх дітей поїм.
Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:
— Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.
Веде Дрозд Лиса попід ліс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лісу, та, побачивши псів, не хоче йти далі.
— Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.
— Ні, нестрашно, — каже Лис, — а тілько я втомився, не хочу йти далі.
— Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? — питає Дрозд.
— Страш як знаєш, — мовить Лис, — але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками схрупаю.
— Добре, — каже Дрозд, — лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни мені, щоб я перестав.
Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів, та зараз же сів знов недалеко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі і, одним крилом треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда:
— Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів не мене ведеш!
Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке-то,бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.
Поділіться з друзями:
