Україна – це особистості, які формують обличчя її історії. “Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать”, – ці поетичні рядки не просто метафора, а пронизлива сповідь, непорушне кредо короткого, але яскравого, мов зірковий спалах, життя видатної української письменниці Лесі Українки.
Леся Українка (автор Василь Симоненко)
Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на араратській скелі
Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря
Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі
Врізаєш в вічність огненні, пророчі
Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних Спартаків.
Картина Петра Сахра «Леся Українка в Буркуті» (1970)
25 лютого – день народження Лесі Українки, славетної української письменниці, перекладачки, громадської діячки.
Леся Українка – літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач (Квітки) (13 (25).02.1871 – 19.07 (1.08).1913), великої української поетеси та драматурга.
Леся народилась у родині українських інтелігентів Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни Косач (з роду Драгоманових). Петро Антонович – юрист за фахом, випускник Київського університету, більшу частину життя служив у Волинській губернії в установах у справах селян. Він був членом київської «Старої громади», де познайомився з Михайлом Петровичем Драгомановим та його молодшою сестрою Ольгою.
Народилась Леся у місті Звягелі (Новограді-Волинському); в 1879 році родина переїжджає до Луцька, а в 1882 році – до власного маєтку в селі Колодяжному біля Ковеля. Саме Колодяжне, де вона формувалась як особистість, Леся вважала своєю малою батьківщиною.
Вже в ранньому дитинстві в житті Лесі проявились дві важливі риси – її хвороби та її надзвичайні здібності.
Хвороби
Леся народилась дуже кволою і потім все виглядала тендітною. В родині її любовно звали Зеїчкою (тоненькою билиночкою). В 1880 році в неї виявились ознаки хронічної хвороби, яку довго не могли визначити. Виявилось, що це дуже прикра форма туберкульозу кісток (кокситу). 11.10.1883 р. Лесі було зроблено операцію на вражених кістках лівої руки, але дуже скоро з’ясувалось, що вражено також кістки правої ноги.
Болі в нозі, то стихаючи, то підсилюючись до нестерпних, переслідували Лесю аж до 1899 року, коли в Берліні їй було зроблено вдалу операцію. Одужавши після неї, Леся змогла нарешті ходити відносно вільно.
Починаючи з кінця 1907 року у Лесі з’явилися ознаки туберкульозу нирок. Єдиною радою на цю хворобу було кліматичне лікування в Єгипті, де Леся провела зимові сезони 1909 – 1910, 1911, 1912 – 1913 років. Це були паліативні заходи, які уповільнювали розвиток хвороби, але не могли її спинити. У стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-у році життя у містечку Сурамі в Грузії.
Здібності
Уже в ранньому дитинстві Леся виявила свої надзвичайні здібності (її сміливо можна назвати Wunderkind). Вона дуже рано навчилась читати і вже у віці п’яти років написала свої перші листи до Женеви, до родини дядька Михайла Драгоманова. У віці дев’яти років вона написала свій перший вірш «Надія», у 13 років вона вже мала надрукованими 2 поезії. Ці твори з’явились під псевдонімом «Леся Українка», який запропонувала її мати. У 14 років Леся – автор двох надрукованих перекладів повістей Гоголя та першої своєї поеми «Русалка».
Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу руки.
Через ту саму хворобу Леся ніколи не мала змоги відвідувати школу й набиралася знань від матері, приватних вчителів та постійного читання книжок.
Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що мабуть немає такого звука, якого вона не могла б виговорити. Вона вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування у Єгипті почала вивчати іспанську мову.
Блискуче знання мов відкривало перед нею всі багатства європейських літератур, новинки якої вона мала змогу читати в оригіналах.
Творчість Лесі Ураїнки
Основна тема творчості Лесі Українки – це національно-визвольна боротьба українського народу, упевненість у неминучій перемозі в цій боротьбі. Починаючи від таких ранніх творів, як поема «Самсон» (1888) та поетичний цикл «Сльози-перли» (1891), через високу патетику «Невільничих пісень» (1895 – 96) – аж до «Триптиха» та «Оргії» (1913), завершених в останній рік її життя – Леся Українка давала все нові й нові образи безкомпромісних борців за свободу проти тиранії усякого роду.
Ця політична поезія ніколи не була агітацією, пристосованою виключно до потреб біжучої хвилини. Не даючи ніяких порад щодо програми й тактики революційної боротьби, щодо конкретних шляхів втілення ідеалів свободи, і навіть не називаючи слова «Україна», Леся показувала романтичні картини цієї боротьби.
З якої б області вона не брала свої сюжети – чи з давнього Єгипту («В дому роботи», 1906), чи з історії давніх євреїв («У полоні», 1903, «На руїнах», 1904), чи з доби раннього християнства («Руфін і Прісцілла», 1908, «Адвокат Мартіан», 1911), чи з європейського середньовіччя («Роберт Брюс», «Давня казка», 1893) – скрізь ми бачимо чітко окреслених позитивних героїв, уособлення мужності, чесності, відданості ідеалам. І бачимо табір знахабнілих від безкарності деспотів, уособлення насильства, розбещеності й деморалізації. Зіткнення цих сил, у відповідності до правил романтизму, найчастіше закінчується трагічно, але завжди загибель героїв у Лесі Українки виявляється необхідним кроком до перемоги.
Основними джерелами творчості Лесі Українки були її внутрішні переживання та літературні враження (на яких засновані згадані вище твори). Її переживання відбилися у цілому ряді блискучих ліричних поезій, починаючи від раннього циклу «Зоряне небо» (1891) – аж до циклів «Весна в Єгипті» (1910) та «З подорожньої книжки» (1911), написаних у повному розквіті її таланту. З цього ж джерела випливають і деякі інші її твори, наприклад, оповідання «Голосні струни» (1897).
Натомість спостереження над сучасним життям, котрі звичайно є джерелом творчості письменника, не мали для Лесі Українки істотного значення, хоча такі її твори як повість «Одинак» (1894) або оповідання «Над морем» (1898) випливають саме з цього третього джерела.
Стильові пошуки Лесі Українки не обмежувались романтизмом: маємо її твори в дусі декадентизму («Блакитна троянда», 1896), реалізму (вже згадані «Одинак», «Над морем», «Приязнь», 1905) і навіть чистого естетизму без виразної ідейної спрямованості («Лісова пісня», 1911). Проте романтичний стиль завжди залишався панівним у її творчості.
Переклади
Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала велику програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В рамках цієї програми вона перекладала твори Г. Гейне – «Ліричні співанки» (1890), поему «Атта Троль» (1893) та інші поезії. Серед її перекладів – гімни з «Ріг-веди» (1890), поезії Давнього Єгипту (1910), спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона.
Про ідейну спрямованість перекладів Лесі Українки найкраще свідчить її робота над драмою Г. Гауптмана «Ткачі» (1900), темою якої є повстання робітників у Сілезії в 1844 р.
Фольклор
Леся Українка упродовж усього життя цікавилася українським фольклором. Вона знала дуже багато народних пісень (близько 500) і сама була визначним носієм фольклору. Перша її фольклористична праця – «Купала на Волині» – опублікована в 1891 р., а останній великий цикл пісень з її голосу записав її чоловік К. В. Квітка в 1913 р.
Леся Українка і Климент Квітка були першими українськими фольклористами, які почали записувати виконання народних співів на фонограф. У 1908 р. Леся виділила із своїх невеликих коштів 300 рублів для Філарета Колесси, завдяки чому він зміг записати багато дум для свого фундаментального видання.
Громадська активність
Оскільки в Російській імперії будь-яка громадська активність була заборонена, кожна спроба в цьому напрямку ставала нелегальною й революційною. В 1897 – 1900 роках Леся Українка перекладала українською мовою твори європейської соціал-демократичної літератури, щоб дати матеріал для самоосвіти українським соціал-демократичним гурткам.
Період найбільш активної участі в революційному русі припадає на 1902 – 1903 роки, коли, перебуваючи в Сан-Ремо (Італія), Леся Українка веде листування з Феліксом Волховським у Лондоні та Михайлом Кривинюком у Празі. Темою листування було видання нелегальної літератури, з якої до нас дійшов переклад «Казки про царя Семена». В той час Леся Українка готувала твір під назвою «Наше життя під царями московськими», який на сьогодні не знайдено.
Після революції 1905 року з’явилися деякі можливості легальної громадської праці. В червні 1906 р. Леся Українка була обрана до правління київської «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Ця її діяльність уже в листопаді 1906 р. звернула на себе увагу царських жандармів: у відкритті публічної бібліотеки було відмовлено, а участь Лесі Українки у «Просвіті» розцінювалась як компрометуючий факт і для Лесі особисто, і для цілої організації.
Логічним наслідком цих жандармських студій став арешт Лесі Українки (17 – 18 січня 1907 р.), а в подальшому – і закриття самої «Просвіти».
Після 1907 року Леся Українка через сімейні обставини та прогресуючу хворобу була змушена жити переважно за межами України і не мала змоги брати участь у громадських справах. В цей час вона зосереджується на головній справі свого життя – поетичній творчості.
Спадщина
За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремим виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). В Києві в 1904 р. була надрукована книга вибраних поезій під назвою «На крилах пісень», сильно пошарпана російською цензурою; в 1911 р. київське видавництво «Дзвін» випустило перший том творів, який виявився й останнім.
Наступний етап вивчення спадщини Лесі Українки припадаає на 1920 – 1930 роки. В цей час були надруковані зібрання творів у 7 томах (1923 – 1924 рр., під ред. К. В. Квітки) та у 12 томах (1927 – 1930 рр., під ред. Б. В. Якубського, не закінчене). Ці видання здійснювались українськими патріотами і вони досі становлять велику цінність.
Цей етап було брутально перервано керованими з Москви політичними репресіями. Всі учасники студій були знищені або позбавлені можливості працювати за фахом.
Тому наступний, радянський етап (1950 – 1991 рр.) розпочався неначе з чистого аркуша. Його провадили цілком нові люди, які не отримали ніякого спадку з попереднього етапу, і навіть згадки про попередніх дослідників ретельно викреслювались. В цей час було надруковано твори Лесі Українки у 5-ти (К., 1951 – 1956), 10-ти (К., 1963 – 1965) та 12-ти томах (К., 1975 – 1979). Попри зловорожу настанову до українства та політичну цензуру, ці видання все ж таки містили дещо нове, раніше невідоме зі спадщини поетеси.
Четвертий етап опанування спадщини Лесі Українки розпочався в часи незалежності (від 1991 р.) і триває досі. На цьому етапі основна увага приділялась розмовам про необхідність надрукувати нове видання творів у 16 томах (але станом на 2014 р. жодна літера з цього видання ще не була надрукована).
В цей же період було створено наше електронне видання творів Лесі Українки, яке на сьогодні є найповнішим і найкраще опрацьованим корпусом її творів. Це видання містить багато технічних та змістовних новинок і може слугувати зразком для сучасних видань інших авторів, таких як Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський та багатьох інших українських письменників. (М. Ж., 26 травня 2014 р. За матеріалами http://www.l-ukrainka.name)
***
Чого може нас навчити сьогодні Леся?
По-перше, бути рабом — це найбільша низькість, найглибша моральна прірва, це — вирок, без надії, людині й нації в цілому. (Так, Леся закликала: «Без надії таки сподіватись!» — але це були слова абсолютно внутрішньо вільної людини, до рабів вони не мають жодного стосунку).
По-друге, «хто звільниться сам — той вільним буде; як звільнить хтось кого — в неволю забере». Свобода виборюється (не декларується!) лише власними силами. Ларисі Петрівні доля відвела лише 42 роки життя. Але про таких людей важко сказати «була…». Лесин дух завжди присутній поруч з нами в оспіваній нею рідній Україні.
Поділіться з друзями:
