Юрко, сидячи на товстій гілляці старої шовковиці, дивиться на широкі зелені луки, на сіру смугу асфальтової дороги, на сизі схили, за якими сховалося містечко. Але ось його погляд зупиняється на їжакуватому гнізді, що на хліву. Частина хліва вкрита толем, решта ж вистелена старезною, аж почорнілою, соломою. Дід Клим наполягав увесь хлів укрити толем, баба вже було й згодилася, так онук запротестував: це ж так гніздо зруйнується. Сусіди теж підтримали хлопчика: веселіше в селі, коли є гніздо з довгоногими чорно-білими господарями. Це ж через них невелике село стало ніби знаменитим: хто б не їхав — у машинах, автобусах — усі дивляться, чи є ще гніздо, чи не покинули його горді птахи.
Юрко щовесни чекає зустрічі з Ним і Нею. Він знає звички цих птахів, запам’ятав, що вони роблять уранці, в обід, увечері. Хлопчик любить мовчки дивитися, як вони, широко розпростерши крила, плавно кружляють над луками або як годинами незрушно стоять у своєму гнізді. Та найбільше в них турбот, коли з’являються лелеченята.
А цієї весни Юрко з особливим нетерпінням виглядав лелек. Хотів їм розповісти, що восени йде до першого класу. Уже тепер, навесні, отак поза городами, понад ставком бігає до сільської двоповерхової школи, спинається на носки, зазирає у великі вікна, бачить там чепурних школярів, які уважно слухають учителів.
А одного разу, коли в школі нікого не було, задивився через шибку в порожній клас. Там сонячні зайчики дрімали на партах, на чистій підлозі, біля вхідних дверей.
До хлопчика підійшов нечутно дід Улас, шкільний сторож. Юрко так злякався, що й слова не міг вимовити. Але той не сварився. Лише спитав:
— Учитися хочеш?
— Х-хочу!
Взявши за руку, дід Улас повів хлопчика по довгому шкільному коридору. Потім простягнув йому дзвоника. Юрко спершу боязко, а потім сміливіше задзвонив. Малиновий звук заповнив ущерть коридор, усі класи.
— Восени проведуть електродзвоник… — сказав сторож і погладив пальцями потемнілу мідь.
— А до нас лелеки прилетять незабаром! — похвалився хлопчик.
— Ти скучив за ними?
— Аякже.
— Значить, прилетять. Правда, цього року пізня весна, вони й забарилися.
Невдовзі була перша весняна гроза. Мигавиці так освітлювали бабусину хату, що видно було, як удень.
Юрко шаснув під ковдру, притулився до бабусі і стурбовано запитав:
— А якщо лелеки попадуть під грозу?
— Вони сховаються під якимось деревом.
— А коли кругом буде степ? — не вгавав Юрко.
— Тоді сховаються в якійсь долинці, в густій траві. Не хвилюйся, все буде гаразд, — з цими словами бабуся поправила на онукові ковдру.
Юрко полегшено зітхнув і, вже заспокоєний, міцно заснув.
Уранці у вікно, вмите грозовою зливою, зазирає веселе сонце. Юрко поспішає надвір, босоніж біжить по росяному споришеві, бризками з дощової калюжі лякає курей і цуцика Пуфика, котрий дрімав собі побіля будки.
І раптом почув знайомі звуки. Глянув на гніздо й завмер: у ньому — Він і Вона.
— Лелеченьки! Де ж ви ховалися від грози? — спитав у птахів.
Ті у відповідь заклацали довгими дзьобами, мабуть, вітаючись із Юрком.
Поділіться з друзями:
