Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір.
Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти його з собою.
Небо вже посвітлішало, на сході зайнялася рожева смуга. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на проясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за од-ною.
Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:
— Татку, хай наш кінь Буланко ступає тихо-тихо…
— Чому? — дивується татко.
— Я хочу побачити мить, коли зірка гасне…
— Добре, тільки дивись пильно-пильно… бо мить та дуже коротка,— мовить тато. Він спинив коня. Петрусь сидів непорушно, широко відкривши очі.
Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.
От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.
«Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне»,— думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.
Та якось не стримався… опустив повіки. Ледве-ледве… То була така малесенька мить! Менша від макового зернятки, менша від росинки на бджолиній лапці.
Та коли відкрив повіки, зірки вже не було…
— Я знаю, тату, коли засинають зорі,— тихо прошепотів Петрусь.
— Коли? — питає тато.
— Як тільки закриваються повіки…
Поділіться з друзями:
