Жив – був старий мельник, і було в нього три сини. Коли мельник помер, він залишив синам у спадок все своє небагате майно: млин, осла і кота. Старшому дісталася млин, середньому – осел, ну а молодшому довелося взяти собі кота.
– Це добро в самий раз для тебе, – сміялися старші брати, які ніколи не втрачали нагоди подражнити молодшого.
– Не слухай їх, господар, – нявкнув кіт. – Я, звичайно, не млин і не осел, але й не якийсь там звичайний кіт. Я не можу молоти зерно, тягати тяжкості, як осел, але зате спритності і моторності мені не позичати. Купи мені тільки пару чобіт та дай мішок і, ось побачиш, незабаром ти заживеш так, як раніше й не мріяв.
Його господар здивувався, але прохання кота виконав.
Кіт тут же натягнув на задні лапи чоботи, насипав у мішок вівса, закинув його за плечі і відправився на полювання. У лісі він розкрив мішок, кинув його на землю, а сам сховався в заростях.
Довго чекати йому не довелося. До мішка прискакав цікавий заєць, принюхався і, зрештою, вліз у нього, щоб поласувати вівсом. А кіт тільки того і чекав. Він вискочив із заростей, затягнув мішок і, зваливши його на плечі, відправився в королівський замок.
Треба сказати, що король тієї країни був великий любитель смачно поїсти. А ще він дуже любив гроші. Заради чого-небудь смачного і заради блискучої монети він міг забути про все на світі. Кіт відважив йому глибокий уклін:
– Ваша величність, мій благородний господар на знак вшанування надіслав вам цього зайця. Будьте ласкаві прийняти…
– Приймаю, приймаю. А як же звуть твого пана ?
– Маркіз де Карабас, ваша величність.
– Скажи маркізу, що він доставив мені велику радість.
Кіт розкланявся, як справжній дворянин, і відправився в зворотний шлях. – Повернувся, нероба, – з докором сказав йому син мельника, зітхнув і знову ліг на травичку грітися на сонечку.
Кіт ні словом не обмовився господареві про свої подвиги.
Наступного дня він знову відправився з мішком на полювання. На цей раз йому вдалося зловити двох жирних куріпок.
Король засяяв, побачивши черговий і такий приємний подарунок. Ковтаючи слинки, він сказав:
– Ах, який же гідна людина твій господар!
– Істинно так, ваша величність, – підтвердив кіт. – Гідний і дуже багатий.
Кілька тижнів поспіль кіт продовжував носити королю то куріпок, то зайців. Але своєму голодному і змарнілим господареві, який все так само лежав і грівся на сонечку, він нічого про це не говорив.
Одного разу кіт зустрів у палаці принцесу, писану красуню.
– Ax ! – Вигукнула прекрасна принцеса та заплескала в долоні від захвату. – Кіт у чоботях ! Які дивовижні істоти є на білому світі. Як би я хотіла познайомитися з господарем такого чуда!
Кіт глянув на принцесу і зметикував: “Прекрасна дружина для мого господаря!”
– Що може бути простіше, ваша високість, – сказав він голосно. – Ви знайдете його завтра на прогулянці там, де млини. Він ходить туди щодня і вважає, що немає кращого місця для роздумів.
– Батьку, давайте відвідаємо маркіза де Карабаса ! – Стала благати принцеса.
Король кивнув на знак згоди, радіючи, що нарешті зможе познайомитися з маркізом. А кіт побіг щодуху до млина.
– Ну, що там знову? – Запитав, прокидаючись, син мірошника.
– Завтра, господар, твоє життя зміниться. Все, що від тебе вимагається, – це тільки викупатися в річці.
– Чи не бачив я ще, щоб купання в річці якось змінювало життя. Ну, взагалі-то, я не проти скупатися.
На наступний ранок син мельника в супроводі кота відправився на річку купатися. Тільки він вліз у воду, як кіт схопив його одяг і сховав у кущах.
У цей момент на дорозі з’явилася королівська карета. Кіт вискочив на дорогу і закричав на все горло:
– Рятуйте! Допоможіть ! Маркіз де Карабас тоне!
Почувши його крики, король наказав зупинитися.
– Швидше, батько, ми повинні допомогти ! – Виглянувши з карети, вигукнула принцеса.
– Гей, гвардійці ! – Покликав король. – Витягніть маркіза з води !
Гвардійці поспішили за котом до берега річки.
Син мірошника не на жарт злякався, коли двоє здорованів стали силою тягнути його з річки, де він ніжився у теплій воді.
Слуги короля обнишпорили всі кущі на березі, але так і не знайшли одяг юнака. Король наказав принести йому свій шовковий камзол. Син мельника спочатку було відмовлявся, але розшита золотом одяг так йому сподобалася, що він із задоволенням убрався в королівський наряд.
– Прошу вас, маркіз, – сказав король, запрошуючи його в карету, де сиділа прекрасна принцеса.
Син мельника остовпів, але без зайвих слів сів у карету. Через хвилину карета, гуркочучи, покотила далі по полях і луках, що належали велетню – людоїда, який жив в замку, оточеному фортечною стіною.
Кіт не втрачав часу і що було духу помчав попереду карети в сторону луки, де в поті чола трудилися женці.
– Шановні женці, – ввічливо звернувся до них кіт, – зараз тут буде проїжджати король, і якщо ви не скажете, що ці луки належать маркізу де Карабасу, то ваш господар, злий людожер, велить відрубати вам голови.
Перш ніж здивовані женці встигли відповісти, під’їхала королівська карета.
– Скажіть, – запитав король, – чиї це луки ви косите ?
– Маркіза де Карабаса ! – Дружним хором відповіли женці. Король схвально вигукнув:
– Які прекрасні угіддя у вас, маркіз!
А остовпілий син мельника, якому все більше подобалася роль багатого маркіза, тільки й зміг сказати:
– Ну, так!
Тим часом кіт відправився прямо в замок людожера. З котячої спритністю він перестрибнув через кам’яну стіну і пробрався в замок.
Людожер сидів за великим столом, заставленим різними стравами. Побачивши кота в чоботях, він мало не випустив келих вина.
– Ти хто такий ? – Здивовано запитав він.
– Ви ніколи не бачили кота в чоботях ? – Зухвало запитав кіт.
– Як ти смієш, негідник! Я ще не такі чудеса бачив!
– А самі ви можете перетворитися на кого-небудь?
– Ха -ха- ха! Я можу перетворитися на кого завгодно і в що завгодно.
– Кажуть, що ви не можете перетворитися на звіра, який більше вас, наприклад в лева.
Не встиг кіт вимовити ці слова, як людожер перетворився на величезного лева з кудлатою гривою.
У кота від страху душа пішла в чоботи, але він подолав його і сказав:
– А от інші запевняють, що ви не можете перетворитися в що-небудь маленьке, наприклад в мишу.
Страшний лев зник, а на його місці з’явилася маленька мишка. А коту тільки це і було потрібно – миттю він наздогнав миша, зловив її і з’їв.
У цей самий час у двір замку в’їхала королівська карета. Кот поспішив назустріч високим гостям. Розкривши дверцята карети, він чемно вклонився.
– Вітаю вас, ваша величність, в замку маркіза де Карабаса !
Важко сказати, хто більше онімів від подиву при цих словах: король чи син мельника, який вже взагалі нічого не розумів.
– Який чудовий замок! – Вигукнув захоплений король. – Я дуже радий, що знайшов у вашій особі вірного друга, маркіз.
– Ну, так, – тільки і зміг відповісти син мірошника.
– Дозвольте запросити вас на вечерю, – заявив тут кіт у чоботях. І він відвів гостей до столу, заставленому стравами.
Наприкінці вечері король, наївшись досхочу і осушивши неабияка кількість келихів з вином, сказав:
– Ну, дорогий маркіз, я бачу, що ви і справді гідна людина. Я з радістю віддам вам свою дочку в дружини.
Принцеса заплескала в долоні від щастя – молодий, красивий, та до того ж багатий маркіз їй дуже подобався.А кіт заплющив очі і замугикав від задоволення.
Незабаром вони і весілля зіграли. Так син мельника одружився на принцесі і зробився принцом. Всі вони жили довго і щасливо, особливо кіт, який став придворним міністром і гордо походжав по палацу у високих чоботях.
А коли сина мірошника іноді запитували, як він досяг таких багатств і почестей, він відповідав тільки:
– Ну -у… – І додавав: – Спитайте у мого кота.
(Казка для дітей дошкільного та шкільного віку. Художник Г.В. Малаков)
Поділіться з друзями:
