Ігор Калинець “Книжечка для Дзвінки”. 1991 рік, видавництво «Веселка».
***
Якось, дивлячись на вечорове небо, мені згадалося Шевченкове: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, Поговорим тихесенько в неволі з тобою. Розкажи, як за горою сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка воду позичає.
З того й почалося:
Було семеро нас у Матері Білої. Послала Мати Червону по воду: — Піди, доню, на оболоню, бо вже одгриміло по небеснім коню. Пішла Червона понад річкою, собою залюбувалася у плесі — і не вертається.
Посилає Мати Оранжеву — і з тою таке ж сталося. Потім пішла Жовта, за нею Зелена,
тоді Блакитна, Синя і Фіолетова.
Чекає не дочекається Мати, не терпиться у хаті, визирнула за ворота та й сплесла у долоні: — Які красні мої доні!
А доки вони милуються своєю красою, відгадаймо народні загадки:
-Вийшла звідкись гарна дівка, на ній стрічка — семицвітка, а де з річки воду брала, там коромисло зламала.
-Червоні коромисла через річку повисли.
Давно ти здогадалася, що мова йде про веселку, яку ще називають у нас веселиця, веселуха, райдуга, дуга. А на Поліссі і радовниця, і денша, і коромисел. Я придумав речення, щоб запам’ятати кольори веселки і їх порядок (червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий):
Чарівниця Осінь Жар-птаху Зазиває Бабин Сад Фарбувати.
Пісенька
Гей біле, біле,
берись до діла.
А жовте, жовте,
діжу побовтай,
поки червоне
не охолоне,
а поки синє
згусне — застине.
А ти, зелене,
сідай до мене.
Прийде блакитне
слізоньки витре,
прийде рожеве —
смуток розжене.
А потім чорне
до сну пригорне.
Казочка про сльозу
Один Хлопчик прокладав дорогу на столі для свого автомобіля. І треба було трапитися катастрофі: звідкись узялася чашка, вибігла на дорогу — і потрапила під колеса. Звичайно, старші покарали Хлопчика, старші часто бувають несправедливими до дітей. Адже Хлопчик увесь час виспівував сигнали. Адже чашка сама вибігла на дорогу. Адже і не він її розтовк, як подумати, а машина.
Хлопчикові стало жаль себе (і трохи чашки), він вибіг на подвір’я, і дві сльози викотилося з очей. Одна капнула на зелений листок — і спалахнула різнобарвними промінцями. Хлопчика це здивувало, і він запитав Сльозу:
— А що це у тобі?
— Веселка,— відповіла Сльоза.
— Але ж мені зовсім не весело. Мені сумно. Може, то суминка?
— Ні. Бачиш, як вона радісно виграє різними кольорами, аж бринить, як бджілка. Ти її виплакав.
— То так можна виплакати з себе усю веселість. А тоді завжди буде сумно,— промовив Хлопчик і подумав, що зовсім не варт часто рюмсати.— Піду розповім сестричці, вона була більшою плаксою, ніж я, то певно краще знає про Веселку.
А тим часом до Сльози підкотилася Краплина.
— Ти теж Сльоза?
— Ні, я Роса.
— А звідки ти випала?
— Нізвідки. Роса просто появляється.
— Як це нізвідки? Я ось випала з ока.
Тут саме нагодилося Сонечко, або ж Божа Корівка.
— Ми — Роса і Сльоза. А ти хто?
— Я Сонечко.
— А ти звідкіль випало? — не вгаває Сльоза.
— А я не випало, я прилетіло.
Сльоза і Роса вдали, ніби розуміють, що це прилетіти, хоч насправді не знали.
— А в мене Веселка,— похвалилася Сльоза.
— Овва,— відповіла Роса і перекотилася на ту половину листка, що був осяяний сонцем, і в ній переломився промінець у грайливу веселку.
— Але ж ти не випала з ока? — чудується Сльоза.
— Ну, то й що? — втрутилося Сонечко.— І я, коли захочу, матиму таку ж веселку.
Воно підняло панцерні оранжеві крильця і з-під них розгорнуло прозорі вітрильця до сонця. На них з’явилося по веселці.
— І ти не випало з ока, а прилетіло,— розмірковує Сльоза,— звідки в тебе веселка? Напевно, неправду я сказала свому Хлопчикові, що він виплакав свою веселість.
— А веселки беруться від Великого Сонця,— пояснило Сонечко.— Воно вміє їх виготовляти скільки завгодно. Давайте полетимо над річку, там пройшов дощик, і я покажу вам велику-превелику веселку.
Коли повернувся Хлопчик разом із сестричкою, на листкові Сльози не було. Куди ж вона ділася? Адже вона без крилець. А над лугом, за садком, майоріла велика-превелика Веселка.
А тепер спробуємо відгадати ще три «кольорові» загадки:
— Вона червона?
— Ні, чорна.
— Чому ж вона біла?
— Тому що зелена.
(Смородина.)
Весною біла, літом зелена, восени жовта, зимою добра.
(Груша.)
Чий календар?
Тільки й того, що живу:
квітень,
зелень,
жовтень,
червень.
А тоді весь час — костень: лежу собі кісточкою, ні жива, ні мертва.
(Ягода.)
Завітав Чорний Князенко до нашої господи і просить руки Червоної.
— Не віддамо,— кажуть Мати,— бо вона Любов, кохає Мак у полі.
Іди, іди, Чорний Князю, пріч — хай тебе кохає темна Ніч.
Через рік знову приходить:
— Дозвольте заручитися з Оранжевою.
— А я піду за того, кого сама виберу: я Доля. Хай тобі жоною буде Ніч!
Ти моєї долі не каліч.
Ще один рік пролетів.
— Так віддайте Жовту,— благає Чорний Князенко.
— А я Розлука: нащо побиратися, коли розлучатися? Ізгинь, ізгинь, Чорний Князю, з віч! Хай тобі жоною буде Ніч.
Минає рік. Поклонився Чорний Князенко Зеленій.
— Дарма,— впирається та,— я Надія. Буду свого Барвінка сподіватися, хоч би до смерті.
Тут тобі надії ні на гріш. Хай тобі жоною буде Ніч.
А ще через рік одмовляється Блакитна:
— Нікому не стану дружиною — я ж бо Воля. Ліпше голову згубити з пліч!
Хай тобі жоною буде Ніч.
Тоді мовить Чорний Князенко до Синьої сестриці:
— Я — Жалоба, а ти — Туга — не знаємо друга,—
А Синя на те:
— Не мені ся, Чорний Князю, річ. Хай тобі жоною буде Ніч.
Залишилася найменша — Фіолетова. Коли прийшов Чорний Князенко заміж брати, вона й проситься:
— Не давайте мене! Я Тривога — пропаду без рідного порога.
Тоді Чорний Князенко ізняв із пальця срібного персня та й спересердя мовить:
— Не судилося мені у сій господі зятювати.
То хай котиться перстінчик до Ніченьки в гості.
От і місяць ізійшов.
Місяць світить, а ми загадки відгадаємо:
Золотий пішов, а срібний прийшов.
(Сонце і Місяць.)
Розколеш лід — візьмеш срібло, розколеш срібло — візьмеш золото.
(Яйце.)
А ці загадки з географії:
На півночі — Біле, на півдні — Чорне, що поміж ними?
(Між Білим і Чорним морями Європа.)
На сході Жовте,
на заході — Червоне,
що поміж ними?
(Між Жовтим і Червоним морями Азія.)
Два брати з Чорногори зійшли,
до Пруту побігли:
один Чорний, другий Білий.
(Білий Черемош і Чорний Черемош.)
Я не храм, що білий зверху, та зовуся…
(Біла Церква.)
Мала річка… наробила ляхам шкоди.
(Жовті Води.)
Дві пісеньки про синє
Приснилося дівчинці синє,
вона розповіла пуп’янку,
а той узяв і розцвів
синім дзвіночком.
Приснилося дівчинці синє,
вона розповіла гніздечку,
а звідти випурхнула
синя пташка.
Приснилося дівчинці синє,
вона розповіла струмкові.
Тепер у синій хвилі і
рибка синя.
Приснилося дівчинці синє,
вона розповіла сопілці,
тепер ота пісенька
сумна-пресумна.
А що приснилося дівчинці —
хіба вона пригадає?
Але квітка цвіте,
пташка літає,
рибка пливе,
пісня ридає..
У синьої квітки
золоте серце:
вона любить срібну росину
і золоту осу.
У синьої пташки
золоте серце:
вона любить і золоте яєчко,
і сорокате.
У синьої річки
золоте серце:
вона любить і золоту рибку,
і рибку синю.
У синьої пісні
золоте серце:
вона любить і золоте слівце,
і срібну сльозу.
У нашої дівчинки
найзолотіше серце,
бо вона любить
і квітку з осою,
і пташку з яєчком,
і річку із рибкою,
і пісню зі смутком.
***
Як виглядав би світ, коли б раптом Чорний Князенко викрав усі Барви Райдуги і заточив би до темниці? А допомогли б йому в цьому Злі Духи, які знають, як це чинити. Правда, ці Духи у фізиці чи хімії зовсім не злі, а, може, навпаки, і звуться вони Разами, що Поглинають Кольори Спектру. Тобто Веселки.
Почалося б із викрадення Червоної — і став би її наречений Мак у полі сизо-чорним із розпуки. За Оранжевою затужив би Горицвіт, уже не Горицвіт, а Страдноцвіт із темним попелястим обличчям. А без Жовтої згас би Соняшник і золоте Поле стало би блеклим, безбарвним.
Потім настала би черга на Трави і Листя, бо забракло би Зеленої — усе живе поникло б у жалощах. І діти не могли б закликати до гри:
Хто скорше до мене, тому дам зелене!
Без Блакитної — сіре водянисте Небо, мутна Ріка і вицвіла Незабудка. Почорніли б Волошка і Далекі Гори на обрії і Смарагд став би чорним, бо пропала б Синя Барва. А Фіалка ще й перестала б пахнути без фіолету. Все навкруги як у чорно-білому фільмі. І тільки Сіре могло б розкошувати, добираючи собі всяких, але таки сіреньких відтінків і півтонів. Навіть Рожеві Окуляри нікому б не допомогли.
А в непросвітній темниці, де мстивий Чорний Князенко зачинив усі Барви, теж не грало, не сяяло, не переливалося кольорами: сестри бовваніли у тьмі каламутно-темними плямами, бо бракувало їм хоч би єдиного життєдайного променя Матері — Світла. У казках перемагає Добро. Так і в душі Чорного Князенка взяла би верх краса: не радували б його карого ока ні бранки в темниці, ні барви попелу на Землі, Небі, Морю. Повернув би Веселку, сам би подружився з Ніччю.
А ось як про Веселку написано у Святому писанні — Біблії: Покарав Бог людей потопом, тільки дав змогу врятуватися праведному Ноєві з сім’єю і тваринами. 40 днів і 40 ночей лила вода із небесних шлюз, затопивши усеньку землю. А коли злива припинилася і води почали спадати і входити в береги, з ковчегу Ноя вилетів Голуб. Він незабаром повернувся з гілкою маслини — вісткою, що Земля знову оживає. Це був Голуб Миру. А Бог пошкодував, що так страшно покарав людей, і на знак примирення і запоруки, що більше такого не повторить, перевісив людям Веселку,— нехай потішаться після 40-добової зливи.
Напевно від Бога і кольори нашого прапора, бо святі оті кольори — синій і жовтий.
Наш стяг
Звідки дзвінний,
звідки звинний
серед вітру
вітрограй?
Звідкіля
мені у віно
житокрай і небокрай?
Звідкіля
у злотосині
двоязикий
стяг-прастяг?
Се для мене
Бог всесильний
знаки милості
простяг.
Пісенька на закінчення
— Веселко, веселко,
чи маєш свою країну?
— А моя Вкраїна —
то небо синє
після чорного.
— Веселко, веселко,
чи маєш свого Києва?
— А мій Київ —
то хмара злоточола
і перлистий дощик.
— Веселко, веселко,
чи маєш свого Дніпра?
— А мій Дніпро
на синім коні
під Золоті Мости в’їжджає.
— Веселко, веселко,
чи маєш свого Шевченка?
— А мій Шевченко
сім небесних книг пише
незгасним пером.
Якось дивлячись на вечорове небо, мені згадалося:
…Як у Дніпра веселочка воду позичає.
Поділіться з друзями:
