Давним-давно, коли люди ще жили в печерах і носили шкури звірів, вони зовсім не вміли говорити так, як ми зараз. Вони не знали пісень, не розповідали віршів і не могли сказати «Я тебе люблю».

Замість слів у них були звуки та жести. Коли мисливець хотів попередити про небезпеку, він кричав: «О-о-о!» і махав руками. Коли мама хотіла покликати малюка, вона плескала в долоні. Світ був повний звуків, але в ньому ще не було жодного слова.

Минали тисячі років. Люди ставали розумнішими. Одного разу вождь племені сидів біля вогнища і зрозумів: йому набридло просто тицяти пальцем. Він вказав на яскраве полум’я і вперше чітко промовив: — Вогонь.

Люди навколо завмерли. Вони повторили: «Вогонь!». Це було перше ім’я в їхньому світі. Потім вони вказали на небо і сказали: «Сонце». На печеру — «Дім». На того, хто поруч — «Друг».

Так з’явилися Іменники. Вони стали найстаршими словами в людській мові.

Багато років по тому з’явилися інші слова: одні описували красу (прикметники), інші — рух (дієслова). Але Іменники завжди залишалися головними, бо вони — це імена всього сущого.

Люди зрозуміли: поки ти не даси предмету ім’я, ти ніби його не знаєш. Назвати — означає зрозуміти.

Сьогодні, коли ти кажеш «хліб», «іграшка» чи «кіт», ти використовуєш найдавнішу магію — магію Іменника. Бо без імені світ знову став би просто набором звуків та жестів.