Я був малий, як і всі діти,
і все не міг я зрозуміти
кого кляла перед порогом,
тихо звертаючись до Бога,
моя бабуся.
Тихо там
Вона комусь бажала смерті.
Казала: — Прийде час і мертві
його самі під руки візьмуть
та разом з ним до Пекла підуть
і віддадуть його чортам.
А я все думав: — Хто ж такий?
Мабуть то Люцифер лихий.
Чи чорт, який утік із Пекла,
що всі живі, і навіть мертві
його клянуть щодня й щоночі…
І лиш тепер відкрились очі.
Та це ж його кляла бабуся,
любого вчителя всіх учнів
вождя від центру й до окраїн,
якого звали батько Сталін.
Та що ж змінилось з тих часів?
Майже нічого. Лише мода,
та замість одного урода
на трон московський інший сів.
Його клянуть тепер ще більше,
бо він від першого ще гірший.
Брехнею війни починає
і кров’ю землю поливає
дітей, батьків та матерів.
Щоб ти, брехло, в вогні згорів!
Тебе чорти щоб теж забрали,
в гарячий бітум затоптали,
і з Сталіним в однім котлі
довіку гріли на вогні!
Автобус.
Рейс.
Вісімдесяті.
Я повертаюся до хати.
Та вільних місць лише одне
із двох, де всілось щось старе.
Підходжу ближче. Старий дід
Розклався наче на обід.
— Шановний, приберіть це місце,
ноги болять, хочу присісти.
— Та сідай, синку, я прийму.
А чий ти будеш, не пойму?
— Та я з сусіднього села,
що під горою у долині
стоїть з давніх часів до нині.
— То ти з Капустинець, синок?
А я з Денис. Так що, браток,
можливо й родичі з тобою, —
сказав хитнувши головою.
— А це ж чому? Звідки взяли
що можем бути ми рідьми?
— Хіба не чув, що за кріпацтва
були лиш острівки козацтва,
а в селах, що були з паними,
люди вважались кріпаками?
— Та чув, що саме в нас і в вас
жили ті козаки якраз.
— Отож бо й є, по тій причині
й зріднились села у тій днині.
Бо одружившись з кріпаком
дівка теж панською ставала,
тому вона і обирала
лиш тих, хто вільний, не кріпак.
Та й хлопці наші точно ж так.
Щоб не стать наймитом у пана,
козак не брав кріпачку в пару.
Тому і слали старостів
до сіл, де не було панів.
— Але коли то все було?
Зовсім не те зараз село.
— Правда твоя. Не те село.
Інші часи і інші люди.
Все вже змінилося повсюди.
Є тільки згадки що було.
В нас зараз літаки, ракети…
А що ти чув про тридцять третій?
— Я мало чув,
та знаю, що в зимовий холод
приходив в Україну голод.
— Та не приходив! Привели,
коли в колгоспи прийняли.
Тоді все з дому забирали для того,
щоб ми повмирали.
Хоч я тоді й малий ще був,
але нічого не забув.
А чув в селі щось про Ярему?
— Так, чув. Неподалік від мене
якраз і жив Ярема дід,
та він помер який вже рік.
Давно його уже немає,
лише двох дочок його знаю.
Та й ті давно уже баби…
А що ж той дід таке зробив?
— Дуже багато дід зробив,
Я б пам’ятник йому відкрив.
— Та що ж той дід зробив такого,
що я й не чув майже про нього?
— Раніш боялись говорити,
бо можна було загриміти
туди, де завжди лютий холод.
Тому й мовчали всі про голод.
— Але ж ми в іншій вже країні,
У незалежній Україні.
В нас вже немає Колими
і правду хочем знати ми.
— То слухай, розкажу що знаю,
хоча всього вже й не згадаю.
Під Новий рік в ваше село,
коли вже холодно було,
прибув загін, і в усі хати
заходили, щоб все забрати.
І от коли вже все забрали,
рішили що цього замало,
і вирішили йти до нас,
але уже в ранковий час.
Почув про те тоді той дід
і по болоту пішки вбрід
Крізь очерети, через ями
своїми босими ногами
Посеред ночі як було
Приніс ту звістку нам в село.
Сам обійшов майже всі хати
і просив добре заховати
все що є їсти, закопать,
бо завтра прийдуть забирать.
Він ризикуючи життям
подарував його всім нам.
Ну як усім? Більшості з нас,
бо мали крихти прозапас.
Не все знайшли, хоч як шукали
ті продотрядівські шакали.
Так завдяки діду Яремі
наших не так багато вмерло.
Я б зараз мабуть теж не жив,
якби Ярема не вдружив.
Ваших померло більше тищі,
В Денисах вмерло лише сто.
Ось як насправді все було…
Автобус став.
Моя зупинка.
Сказав “пока” і швидко вийшов.
Навіть як звати не спитав.
Що більш не стрінемось не знав.
Колись так і мене не стане,
тому й ділю цей спогад з вами.
*”Вірш про Голодомор написаний Кулінським Олександром Петровичем, краєзнавцем з Капустинців Переяслав-Хмельницького району, громадським істориком, поетом, головою сільськогосподарського товариства “Козороги”, яка вирощує високі врожаї городніх культур, кавунів тощо.” (Михайло Шамардак)
За матеріалами: https://www.facebook.com/
Поділіться з друзями:
