Твори видатного чеського письменника про пригоди грайливого цуценяти зі збірки “Казки для Дарочки”. Переклад з чеської Петра Козланюка. 1986 рік, видавництво «Веселка».
Дарочка – маленьке веселе цуценя.
Розділ І
Коли воно народилося, то це було отаке собі біле ніщо, яке вміщалося на долоні: а що мало воно пару чорних вушок, а позаду хвостик, то ми визнали, що це собака, а оскільки нам хотілося мати собачку-дівчинку, то ми й назвали її Дарочкою.
Але поки що воно було таке собі біле ні се ні те, сліпе, без очей, а щодо ніжок, то мало воно дві пари чогось такого, що при доброму бажанні можна було назвати ніжками. А що таке бажання було, то мало оте ніщо й ніжки, хоч і небагато чого варті: де вже там на них стояти або ходити! Такі вони ще були хиткі й слабенькі. Та коли вже Дарочка підкувала добре чобітки (вона, власне, ще не підкувала чобіток, тільки закачала рукави), (говорячи щиро, й рукави вона не закачала, а, як то кажуть, плюнула в жмені), (і в жмені вона ще, звичайно, не плюнула, бо й плювати не вміла, та й жменьки були в неї такі малесенькі, що й годі до них влучно плкшути), одно слово, коли Дарочка заповзялася, то дошкутильгала-з а півдня від задньої маминої ноги до маминої передньої ноги, причому вона тричі попоїла дорогою й двічі виспалася. Спати і їсти вона вміла вже від народження й цього не мусила вчитися. Тож робила вона це ревно цілісінький день. Навіть уночі, коли ніхто її не бачив, Дарочка, мабуть, так само сумлінно спала, як і вдень,— таке це було запопадливе цуценятко.
Крім того, вона ще вміла скавучати. Але як щеня скавучить — я описати не вмію та й не можу показати вам, бо не маю такого тоненького голосу. І вміла ще Дарочка від народження плямкати, коли ссала оте мамине молочко. Ото й усе.
Як бачите, вміла вона спершу небагато, але її матері (звуть її Ірис, і вона грубошерста фокстер’єрка) вистачило й цього: цілий день Ірис мала про що із своїм немовлятком розмовляти та шепотіти, обчухувала свою Дарочку, цілувала та лизала, чистила язиком та вмивала, чесала й, гладила, голубила, годувала й доглядала, навіть своє власне волохате тіло стелила їй замість подушки; ну, тоді можете собі уявити, як Дарочні спалося. Це, щоб ви знали, і є ота материнська любов. І в людських матінок теж буває так. Однак людські матері добре знають, що вони роблять і для чого, а така песикова мама не знає, а тільки слухає, що їй підказує природа.
«Слухайте, вельмишановні песикові мами, увага!— каже голос природи.— Поки ваше маля ще сліпе й безпорадне, поки воно не вміє ще ні захищатися, ні сховатися, ані покликати на допомогу,— не смійте, кажу я вам, навіть ока заплющити: ви повинні берегти його, захищати своїм власним тілом, а як побачите близько кого підозрілого— зразу — гарр!—і задушіть його».
Ірис виконувала все це дуже ретельно, й коли раз до Дарочки підійшов якийсь підозрілий адвокат, мати кинулася, щоб задушити його, й роздерла йому штани; а коли підходив якийсь справжній письменник, вона також хотіла його задушити й вкусила за ногу, а якійсь поважній дамі пошматувала всю сукню; ба Ірис кидалася навіть на таких службових осіб, як листоноша, сміттяр, електромонтер та той добродій газопровідник. Крім того, вона гарчала на багатьох достойних діячів — кинулася на якогось депутата, мала також непорозуміння з поліцаєм. Одно слово, завдяки такій пильності та хоробрості оберегла свою одиначку від усякого лиха, напасті та ворожих підступів. У такої, друзі, собачої мами життя нелегке: людей багато, і всіх їх не перекусаєш.
Того дня, коли Дарочка справляла десятиденний ювілей, з нею сталася перша велика подія: прокинувшись, вона вгледіла, на свій подив, що бачить,— правда, спершу на одне око, проте й це одне око, що не кажи, а є великий крок до світу. Це так її ошелешило, аж вона дзявкнула, й отой дзявкіт був початком собачої мови, яку ми звемо гавкотом. Тепер уже Дарочка вміє не тільки гавкати, але й гарчати та наганяти страх. А тоді вона так лише дзявкнула, ніби хтось потягнув ножем по тарілці.
Та головне, звичайно, було це нове око: досі-бо Даром ка мусила шукати лише мордочкою, де в матері оті смачні ґудзики, з яких цідиться молочко; а коли їй хотілося лізти, то треба було наставляти вперед свій чорний блискучий ніс, аби намацати, що там перед нею. А тут, людоньки, око! Нехай тільки одне, але й це вже знаменита штука,— кліпнеш тільки й бачиш: ага, ось стіна, ось якась прірва, а ось це біле — матуся. А захочеш спати — очко заплющиться, й на добраніч, мені тепер не до вас. А що, коли б знову прокинутись? Тоді розплющується одне око, й дивись, розплющується вже й друге. Це друге трохи ще щулиться, а тоді вже розплющується цілком. З оцієї миті Дарочка вже дивиться на світ двома очима й спить також на два ока. Тож тепер уже вона не повинна спати так довго, й може більше часу присвятити тому, щоб навчитися не тільки сидіти, ходити, але й ще багато чого іншого, корисного для життя! Це вже, що не кажіть, поступ! Бо цієї ж миті знов озвався голос природи, наказуючи:
«Коли вже в тебе, Дарочко, такі очі, то дивися пильно й спробуй ходити».
Дарочка кивнула на те вушком — чую, мовляв, і розумію — та взялася ходити. Спершу вона виставила вперед праву передню ніжку, ну, а що далі?
«Тепер давай уперед ліву задню»,— підказував їй голос природи.
«Ура, пощастило!»
«А тепер оту другу задню,— радив їй голос природи,— задню, кажу, задню, а не передню. Ти ж, дурна Дарочко, й досі тримаєш одну ніжку позаду! Стривай же, так ти не підеш, поки її не підтягнеш. Оцю, кажу, праву задню підібгай під себе! Ні, це ж не ніжка, а хвостик — хвостиком ти не підеш. Зрозумій, Дарочко, про хвостик турбуватися не треба, він сам іде за ніжками. Ну, як там, усі ще в тебе лапки цілі? Гаразд, почнемо знову: виставити праву передню, голову трохи вище, аби було місце для ніжок, еге, добре, а тепер ліву задню, а тепер праву задню (тільки не так, Дарочко, далеко вбік, а давай її під себе, щоб черевце по землі не волоклося), так, а тепер ліву передню; чудово, бачиш, як ладиться? А тепер хвилиночку відпочинь собі й знов: одна-дві-три-чотири, голову догори, одна-дві-три-чотири!»
Розділ II
Як бачите, діти, клопоту тут багато, та що вдієш,— голос природи, мов той суворий учитель, нічого цуценяті не подарує. Але завжди підказувати йому ніколи, бо ж повинен він іще вчити малого горобчика літати або показувати гусеничці, яке листячко їсти, а яке ні. Дарочці він складе тільки домашню задачу (пройти, наприклад, навкіс собачу будку від рогу до рогу) й залишить її, щоб мучилася, бідолашна, сама. А Дарочка так силкується, аж висолопить язичок: права передня, тепер ліва задня (ой лишенько, котра ж це ліва — ця чи ота?), друга задня (де ж вона в мене?), ну, а що далі?
«Погано,— каже голос природи, захеканий від того, що вчить горобця літати,— ступай, Дарочко, дрібніше, голову тримай догори, а лапки гарненько під себе — ну-бо!»
Еге, легко то голосові природи наказувати. А ноженята ось які ще м’які, мов з ниток, і трусяться, мов холодець,— то що ви з ними вдієте! Та ще з отаким повним черевцем і з отакою великою головою — лихо та й годі! Дарочка сідає зажурено посеред буди й пхикає. Отут-то вже мама Ірис потішить свою донечку й дасть їй питоньки. Так обидві й заснуть, але Дарочка незабаром прокидається, пригадавши, що не закінчила домашнього завдання, й дряпаеться через мамин хребет до того другого рогу собачої буди.
«Добре, Дарочко,— хвалить її голос природи,— коли вчитимешся так пильно, то буде з тебе швидка собачка, як вітер».
Ви й не повірите, скільки в такого щеняти роботи: коли не вчиться ходити — спить, коли ж не спить, то вчиться сидіти, а це, добрі люди, не так просто,— завжди той голос природи гримає:
«Сиди, Дарочко, рівно, голову догори й не гни так спини; увага, ти ж сидиш на спині! А тепер на ніжках! А де в тебе хвостик? На хвостик не смій сідати, бо чим же ти тоді крутитимеш?»
І так далі, самі вам напучення!
А коли навіть щеня спить або п’є, то й тоді воно виконує завдання — обов’язково рости. З кожним днем ноги мають ставати довші й міцніші, шия — теж довша, а мордочка — цікавіша. А коли мають рости аж чотири ноги, то хіба треба вам говорити, скільки тут клопоту? При цьому не можна забувати й про хвостик, щоб він ріс, міцнів і не був такий мишачий: у фокстер’єра хвіст повинен бути міцний, як дубок, і гнучкий, як лозина. Також необхідно ще вміти шорошити вуха, махати хвостиком, голосно дзявкати та ще багато чого. І цього всього Дарочка повинна навчитися. Вона вже вміє ходити. Щоправда, іноді якусь ногу загубить. Тоді Дарочка сідає й, щоб знайти її, збирає докупи всі чотири ноги. Іноді Дарочка падає й котиться, мов той валок.
Так, життя в щеняти страшенно складне: адже тепер у нього почали рости ще й зуби. Спершу вони були, мов крупинки, та згодом загострюються, мов цвяшки. І чим вони гостріші та міцніші, тим більша в Дарочки потреба кусати. На щастя, багато є на світі речей, надзвичайно зручних до кусання,— візьмемо хоча б мамині вуха або людські пальці. Однак Дарочці найбільш до вподоби кінчик людського носа або вуха, хоч ті трапляються їй рідше. Але вже коли вона дістанеться до них, то гризе їх з великою насолодою.
Найгірше доводиться мамі Ірис: живіт у неї геть покусаний аж до крові Дароччиними зубами та подряпаний її пазурчиками. Вона з болю аж кліпає очима, проте годує ретельно цю малу жорстоку зві… (звірючку, звіринку, звіринючку, звіриночку,— ну й морока! Яке ж це ймення придумати для Дарочки від слова «звір»?). Нічого, Да-рочко, вже не вдієш: з материнською їжею покінчено. Мусиш учитися ще одної речі — їсти з мисочки!
Ходи-но, мала, сюди, ось тобі мисочка з молочком. Ага, ти не знаєш, що з оцим робити? Пхни туди мордочку, висунь язик, умочи його в оце біле й хутко тягни з краплями цього білого в рот, потім знов і знов, аж поки мисочка спорожніє. Ну, не витріщайся так, дурненька Дарочко, це ж цілком просто, ану!
Дарочка — ані руш, тільки витріщила очі й махає хвостиком. Ох ти, дурненька, коли не хочеш, тоді я силоміць упхаю в молоко твого некмітливого носа: ось так!
Дарочку обурило таке насильство над нею,— вся її мордочка й вусики в молоці, і вона мусить облизуватись язичком, та, далебі, яке ж воно смачне! Тепер її вже й не стримаєш: сама лізе за цим білим смачним з головою й ногами в мисочку, розливає молоко по землі й заляпує ним собі усі чотири лапки та навіть вуха й хвостик. Тож мусить прийти мама та облизати її.
Але початок зроблено. За кілька днів Дарочка вже вмить вилизуватиме мисочку, а водночас і ростиме як з води, чи то ба — як з молока. Тож беріть собі, діти, з неї приклад і старанно їжте, щоб рости й міцніти духом і тілом так, як оце чудове щеня, на ім’я Дарочка.
Розділ III
Багато води утекло, а разом з тим і чимало набігло калюжок. Дарочка вже не безпомічний клубочок із тремтли вим хвостиком, а цілком самостійний, полоханні, всюдисущий зубатий непосидько, пожадливий звірюк-руйнів-ник. Науково кажучи, виросло з неї в’юнке хребетне (бо ж і крутиться вона, як в’юн) з ряду невгамовних собаковид-них, з підряду проноз, роду шибайголів, виду бешкетників, породи «пустун чорновухий».
Шастає вона собі, куди хоче: вся хата, весь сад, цілий світ аж до самої огорожі — її володіння. А в цьому світі тьма-тьмуща речей, які треба випробувати: чи їх можна гризти, а може, й їсти. Тут безліч затишних кутків, де можна досліджувати, як краще розливати калюжки. А надто сподобався Дарочці мій кабінет і його околиці, проте іноді воліє вона їдальню. А ще любить вона пробувати, на чому краще спати (тобто: на рушниках, на руках у людей, посеред розквітлої клумби, на вінику, на щойно випрасуваній білизні, в кошику, в господарській сумці, на козячій шкурці, на черевиках, на парниковому склі, на лопаті із сміттям, на рогожці, а бува, й на землі). Є також речі, на яких можна гратися, наприклад, сходи, що по них гарно скотитися стрімголов (оце так весела забава, думає собі Дарочка, падаючи шкереберть зі сходів). А є речі небезпечні й лукаві, як ото двері, що несподівано так і хряпнуть по лобі або прищемлять лапку чи хвостик. Дарочка тоді скавучить, ніби її хто ріже, а потім іще якийсь час плаче на заспокійливих людських руках. Її звичайно втішають чимось ласеньким, і вона знову біжить скочуватися зі сходів.
Незважаючи на деякий гіркий досвід, Дарочка переконана, що нічого їй не станеться й що ніяка небезпека по загрожує її собачій голові. Перед мітлою Дарочка ніколи не поступиться й довірливо чекає, поки та зійде з дороги; мітла, звичайно, так і робить. Взагалі Дарочка має вроджений нахил до всього волохатого, як от мітла, або кінський волос (який вона вириває з кушетки), або ще людська чуприна. І не поступиться вона жодному людському черевикові,— адже це людина має поступатися щеняті, хіба не так? Усі в хаті мусять або літати в повітрі, або ступати, ніби по тоненькій кризі. Бо ж ніколи не вгадаєш, коли оте цуценя раптом заскавучить тобі під ногами. Ви й не повірите, люди, яке воно всюдисуще.
Дарочка зовсім не рахується з лукавими підступами та різними інтригами й засідками цього світу: тричі вона стрибнула сторч головою в басейн у садку, бо була певна, що й по воді можна чудово бігати. Потім її тепло загорнули, й вона дістала на потіху кінчик господаревого носа, щоб, кусаючи найсмачнішу на світі річ, швидше очуняти від переляку.
Розділ IV
Але краще розповідати все за чергою, отже:
1.Головне Дароччине заняття — бігати. Та це вже, любі мої, не ті важкі й хиткі перші кроки, а спортивні подвиги вищого ступеня, як-то: біг, чвал, клус, стрибок далекий, стрибок високий, політ, гони, розбіг, спринт, випад на десять ярдів; далі — по-різному падати, як-от: на ніс, на спину, на голову, переверти в бігу з одним або й кількома сальто-мортале; стрибки з перешкодами, біг з перепонами з рушником у зубах; різні способи беркицяння: усім тілом, через голову, з підстрибом на ноги; безперервно вертітися, нападати, переслідувати, втікати — одне слово, все, чим багата собача легка атлетика. Уроки зі спорту дає Дароч ці віддана мати. Вона мчить по саду через грядки та інші перепони, летить, як волохата стріла, а Дарочка — за нею; мати скочить убік, а що мала не вміє ще цього робити, то вона сторчма перекинеться кілька разів. Або мати бігає по колу, а Дарочка — за нею; а оскільки їй невідомо, що таке відцентрова сила (фізику собаки вивчають аж згодом), то вона беркицяє від цієї сили в повітрі. Після кожної такої спортивної вправи Дарочка сідає на задні ніжки й вельми дивується.
Правду кажучи, в руках такого щеняти ще немає почуття міри. Хоче ступити дрібненько, але натомість летить, як із пращі. Йому кортить підстрибнути, а його рвоне вперед, як із гармати вистрелить. Молодість любить трохи переборщувати. Дарочка навіть не біжить — це її просто щось само несе. Вона й не скаче — це щось нею підкидає. Швидкість у неї просто рекордна: за три секунди Дарочка встигне розбити купу вазонів, упасти сторч головою в парникову раму з кактусами й водночас шістдесят три рази змахнути хвостиком. Спробуйте змагатися з нею в цьому!
2. Гризти — це також головне Дароччине заняття. Гризе вона геть усе, що їй потрапить у зуби,— переважно плетені меблі й віники, килими, антени, черевики, капці, квачик на гоління, фотографічне приладдя, коробки сірників, мотузки, квіти, мило, одяг і зокрема ґудзики. А як нема нічого такого напохваті, вона так завзято кусає власну ногу або свій хвостик, що аж скавучить від болю.
До гризні в неї надзвичайна наполегливість: Дарочка згризла кінчик килима та облямівку доріжки на підлозі (не можна не визнати, що як на таке маля, то це чимале досягнення). За короткий період своєї діяльності Дарочка успішно погризла:
1 комплект плетених меблів
1 чохол на кушетці
1 старий килим
1 нову доріжку
1 садовий шланг
1 щітку
1 пару сандаль
1 пару капців
Разом крон — 2999
Отже, виходить, що таке чистокровне щеня грубошерстого фокстер’єра коштує нашому братові не більше не менше, як 2999 чеських крон. Цікаво, скільки ж тоді коштує чистокровне щеня, скажімо, берберійського лева?
Іноді в хаті раптом западає дивна тиша. Дарочка лежить десь у кутку і нічичирк. «Ну,—думаєш,—цей паскудний псисько, мабуть, спить, тож можна хвилину відпочити. Та згодом ця тиша стає підозрілою: ти не витримуєш і йдеш глянути, чому це Дарочка так принишкла. А Дарочка переможно встає й махає хвостиком: під нею цурпалки й рештки чогось,— годі и упізнати, що то воно було. Думаю, наче це була щітка.
3. Не менш важливі також інші види спорту, наприклад, перетягування. В цьому, звичайно, допомагає Дарочці мама Ірис. А тому, що в собак немає линви, то вони вживають для цього те, що знайдеться: капелюх, панчоху, шнурки від черевиків та інші речі. Мати, звичайно, перетягує Дарочку й волоче її по цілому саду, але Дарочка не дається: зціплює зуби, вирячує очі й тягне та шарпає наполегливо доти, доки та линва розірветься. А немає напохваті матері — неважко тренуватися з перетягування без неї, наприклад, з розвішаною білизною, з фотографічним апаратом, квітами, телефонною трубкою, заві-сами або антеною — у людській буді багато речей, на яких можна випробувати силу зубів і м’язів та гартувати спортивний дух.
4. Далі на черзі класична боротьба, і для Дарочки це найулюбленіший вид важкої атлетики.
Починається боротьба з того, що Дарочка кидається з надзвичайною відвагою на матір, чіпляється їй зубами за носа, за вухо або за хвіст. Мама відкидає противника й схопить його за шию. І на травнику відбувається так званий інфайнтінг, тобто обидва борці качаються по рингу, і глядач бачить тільки безліч передніх і задніх ніг, які вихоплюються з клубка шерсті; іноді хтось зойкне від болю, а то переможно махне хвостиком. У цей час борці скажено гарчать і атакують один одного всіма чотирма ногами, аж поки мама раптом не вирветься й тричі не оббіжить увесь сад, а відважна Дарочка летить у погоні за нею. Згодом усе починається знов. Мати, зрозуміло, бореться з навчальною метою й не кусає насправді, але Дарочка в запалі боротьби щосили рве, шарпає та кусає маму. Під час кожного раунду з бідної Ірис летять клоччя шерсті, й що більше росте, міцніє та їжиться Дарочка, то більше подряпана й пошарпана мати.
Недарма сказано, що діти для матері — справжня мука.
Це підтвердять також і ваші мами.
Іноді мати прагне спокою й сховається де-небудь від своєї здібної доньки. Дарочка тоді бореться з мітлою, веде бій з якоюсь ганчіркою або чигає на людські ноги. Не встигне зайти гість, як Дарочка блискавично кинеться йому на штани та почне рвати їх зубами. Гість вимушено усміхається, а сам думає: «А йди ж ти, бідо»,— хоч до хатніх говорить, що це чудовий песик. Або кинеться Дарочка гостеві на черевики й тягне з них шнурки: вона і розв’яже їх, і порве, поки гість скаже «а…» (наприклад, «а щоб тебе!») і зазнає від цього великої втіхи (не гість, а Дарочка).
5. Поряд з оцим Дарочка залюбки займається ритмічними та вільними гімнастичними вправами (наприклад, чухати задньою ногою за вухом а чи підборіддям або шукати уявних бліх у власній шерсті), й ця фізкультура допомагає їй учитися грації, гнучкості та й загалом циркової акробатики.
Буває також, що Дарочка тренується із саперства посеред клумби з квітами: вона-бо з роду тер’єрів, чи то мишоловів, і вчиться вигрібати мишок із землі. Часто доводилося тягти її за хвіст із ямки, яку вона вигребла: для неї це, очевидно, велика втіха, а от мені не дуже. Хіба не прикро, коли вам з грядки пнеться вгору не розквітла лілія, а собачий хвостик?
Здається мені, Дарочко, що далі так тривати не може. Так, нема іншої ради: доведеться нам розлучитися.
«Еге ж,— промовляють розумні очі матусі Ірис,— справді, біда з отакою дівулею. Глянь лише, господарю, яка я стала від неї геть обскубана та обшарпана. Саме пора порости мені новою шерстю. А то ж дивися: служу я тут уже п’ять років, і мені жаль, що кожний пестить оцю збиточницю, а на мене ніхто й не гляне. Я вже, бач, ходжу й голодна, бо вона зжере чимскоріш своє та біжить ще до моєї миски. Ані вдячності, господарю мій, ані пошани. Пора йти цьому дівчаті кудись на службу».
І ось настав день, коли по Дарочку прийшли чужі люди й забрали її в портфель. Забрали з нашим щирим запевненням, яке це, мовляв, чудове, слухняне цуценятко (того дня вона ще встигла розбити шиби в оранжереї та вирвати грядочку мечиків), яке воно чемне та спокійне — такого не знайдеш на цілому світі!
— Ну, бувай здорова, Дарочко, та гляди — будь чемна.
В хаті приємний спокій: не треба вже весь час оглядатися, яку шкоду зробить вам оцей анафемський псище. Слава богу, його вже нема! Та разом з тим у хаті якось так, ніби оце винесли покійника. В чому справа? Всі сновигають по хаті й чомусь ховають одне від одного очі. Зазирають по всіх кутках, і немає ніде нічого, навіть калюжок…
У собачій буді мовчки, тільки самими очима плаче обскубана та змучена мама Ірис.
Поділіться з друзями:
