Трапилося це давним-давно, коли на землі вперше настала осінь.
Зів’яле листя встелило землю м’яким килимом, і сонячні промені мусили пролазити крізь сітку нагих гілок, коли хотіли дістатися вниз.
Сонечко натомилося за літо. Воно часто позіхало й найрадше спочивало в постелі з хмар. Пташки відлетіли в вирій, і їхні гомінкі пісні не перешкоджали Сонечкові спочивати. Тишу сколихував тільки одноманітний плюскіт дощу, схожий на колискову, яку співає мама своїм малятам, коли споночіє.
Одного осіннього ранку янгол Божий ходив по землі й мовчки визбирував рештки сонячного тепла й блиску в велику торбу. Сонячні промені ще гойдалися на пожовклих билинах трав і гралися в піжмурки між пов’ялим листям. Вони перелякано дивилися на янгола й несміливо запитували:
- Куди забираєш нас?
- У сонячні тереми, на спочинок.
- Чому?
- Така воля Творця. Земля засинає, їй треба спочити, щоб навесні знову могти цвісти новим життям!
І теплі сонячні промені зникали в янголовій торбі. День похмурнішав, і тільки де-не-де просвічувало скісне холоднувате сяйво втомленого Сонця. Янгол залишав його на землі, щоб пригадувало насінню, деревам, звірятам і людям, що Сонце, веселе гаряче Сонце, повернеться з весною.
Услід янголові ходив Приморозок. Моторному й веселому Приморозкові – наймолодшому синкові Зими – жалко було дивитися на посутенілі ліси, поля й оселі. Він відвертав обличчя, щоб не бачити сумних дитячих очей за шибками вікон і взявся прикрашати понурий день білими мережками. Все ж таки в їхній безсвітлій красі не було радощів. Приморозок докірливо глянув на янгола, й хоч знав, що янгол тут ні при чому, що він тільки виконує волю Творця, не зміг вгамувати досади й дихнув холодом на білі долоні Божого післанця. Почав падати сніг. Укривав землю теплою ковдрою. З-за обрію долинуло скрипіння Морозової ходи. Настала така стужа, що сердешний янгол увесь аж тремтів. Він намагався міцно тримати торбу похололими пальцями й поволі почав підніматися в небо.
Пальці в янгола цілком замерзли. Зненацька крайчик торби висковзнув із його долонь, і на сніг посипалися жевріючі іскорки веселого світла.
- Ой! – зойкнув янгол і швидко закрив торбу. В ній залишилося ще все сонячне тепло, але світло сміялося грайливими іскорками глибоко внизу на снігу. Янгол зупинився на хмарці й перелякано дивився вниз. Незабаром в нього на обличчі розцвіла радісна усмішка. Земля була схожа на кралю, одягнену в білу весільну сукню, оздоблену самоцвітами. Хто тільки глянув на неї, мусив радіти.
Янгол залишив світло внизу й поніс Господеві тільки сонячне тепло й свою щасливу усмішку.
Поділіться з друзями:
