(Оповідання зі збірки “Ласочка”)
Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева.
Не клювало, бо з дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечі лантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. По ній густо витанцьовували дощові спича-ки й здіймалися великі прозорі бульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці та незчувся, коли й заснув, опустивши голову на груди.
А тут летіла бушля — велика довгонога і довгошия птаха, що любить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, доки мимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно вхопить своїм зубатим дзьобом. Покружляла бушля над Арсеном — а він і не зворухнеться, бо спить,— подумала, напевне, що то пень, та й сіла просто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й теж задрімала під дощем.
Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля — на Арсенові.
От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахи знову заспівали, а вони сплять — розморило на дощ обох.
Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і… збудила Арсена. Хотів був старий підняти голову — несила, важке щось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, аби помацати, що воно за диво, а бушля як закричить:
— К-а-а-й…— мов людина.
Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге— не зніметься, бо кігті в лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі в крик:
— Рят-у-уйте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година!
Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, ані лялечки, тільки луна котиться.
Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову. Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою, Арсен отямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:
— Я тобі пеньок, чи що?І заходився мотати вудки.
А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею. Посміялися вдвох та й годі. І, може, пригоду цю й забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка — своїй сусідці… Доки все село взнало.
Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:
— Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербою вже бушля кружляє… Жде!
— Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!..
Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й:
— Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму.
Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше як Бушля.
Поділіться з друзями:
