Павучок із бабиного літа. Василь Чухліб
У середині вересня стоять сонячні теплі дні. Та пора називається бабиним літом.
А чому бабиним? Може тому, що яке вже там літо восени — кілька днів лише, а далі знову осінь. Але як би там не було, та завжди на честь бабиного літа павучки-ткачики влаштовують повітряний парад.
До того вони прядуть легеньку сріблясту павутинку, натягують її між сосновими гілками чи між високими бадилинами на лісовій галявині, тобто на аеродромі. І як тільки повійне лагідний теплий вітер — злинають у повітря тисячі павутинок, і на кожній з них павучок-льотчик.
Плавно летять вони в голубому небі — одна за одною, одна над одною, немов би несуть із собою це бабине літо.
Павучок Канапчик над усе любив літати. Якби йому дозволили, то літав би щодня над лісами, над полями, над селами і містами. З висоти усе так добре видно, усе мальовниче, казкове!
— А хто ж буде діло робити? — зауважували йому старші. — Хто буде прясти, снувати, ткати?
І павучок Канапчик чекав бабиного літа як свята. Ретельно готував до польоту легеньку, але міцну павутину.
Сьогодні знов прийшов він на лісову галявину, тобто на аеродром. Оглядав свій літальний апарат і наспівував пісеньку: «Я павучок із бабиного літа, Люблю літати я у вишині. Дружу я тільки з добрим теплим вітром, А злі вітри — не друзі ви мені!»
— А я тобі друг чи ні? — почувся раптом тоненький голосок.
Канапчик озирнувся і помітив Муравчика, який забрався на високу бадилину і усміхався звідтіля.
— Ти ще питаєш? Звісно, друг! — Тоді візьми мене в політ! — Еге, чого захотів! Де це видано, щоб мурахи літали? Та в тебе ж на висоті голова запаморочиться, колінця дрижатимуть! — Пхе, я висоти не боюся! Ось дивися! — І Муравчик подерся по бадилині ще вище, врешті став на вершечку на повен зріст. Постояв трохи і враз плигонув.
— Бачив? — взявся у боки. — Гаразд, я подумаю, — мовив Канапчик.
І він вирішив взяти Муравчика в політ. Правда, довелося вмовляти свою бабусю Чиху, а ще й Муравчикову бабусю Ашку, аби дозволили їм політати удвох.
— Тільки ж довго не літайте! І ось шарфики теплі візьміть, — сказала бабуся Чиха. — І високо не літайте, бо ще за хмару зачепитесь, — сказала бабуся Ашка.
Коли вони злетіли, у Муравчика і справді голова пішла обертом. Ні, не від страху — від захоплення! Бо що він до цього бачив перед собою? Вузеньку, як ниточка, стежинку, травинку чи бадалину та ще й мурашник під старою сосною. А тут зорові відкрилися такі простори! І ліс весь мов на долоні, і річка, і луг, і поле. А над головою — стільки неба!
— Правда ж, гарно? — поглянув на друга Канапчик. — Авжеж… — тільки й мовив Муравчик.
Вони злітали все вище і вище. Ось уже всі інші павутинки залишилися внизу. А Канапчик керував своїм літачком-павутиною і наспівував свою пісеньку.
— Ха-ха-ха! А хто це такий сміливий об’явився в моїх володіннях? — загиготіло раптом і повіяло холодним пронизливим вітром. — Павучок якийсь надумав літати, зі мною дражнитися! Ну то нечувайтесь!
— Тримайся, Муравчику, і шарфом закутайся! — загукав Канапчик. — Це Злий Вітер налетів на нас!
Тепер у Муравчика запаморочилася голова вже від ляку. Злий Вітер шарпав їхню павутинку, крутив нею як хотів.
— Ой, Канапчику, ми падаємо! Він пошматував нашу павутину! — у Муравчика похололи й коліна задрижали. — Не впадемо! Тримайся за мене! — ледве чулося через ревіння вітру.
Але вони таки падали. Земля стрімко неслася їм назустріч. Муравчик заховав голову в шарф і закляк. Він уже не сподівався побачити свого затишного мурашника.
І тут якась хвиля підхопила їх, заколихала над землею. Падіння ніби припинилося.
— Муравчику, отямся! — поглянув на друга Канапчик. — Обхитрили ми Злого Вітра! Він думав, що ми вже загинули, і відстав. А в мене вранці була запасна павутина!
І Канапчик заспівав на весь голос свою пісеньку. У Муравчика потеплішало в грудях, він висунув голову з шарфа, оглянувся довкола. Вони плавно летіли поміж іншими павутинами над лугом, над лісом і нарешті опустилися на лісову галявину.
— А ми вже вас зачекалися, обід вам приготували! — радісно зустріли їх бабуся Чиха та бабуся Ашка. — То як літалося? — запитували. — Чудово! — усміхнувся Канапчик. — Еге ж… — підтакнув Муравчик, знімаючи з шиї теплий шарф.
Узимку, сидячи в теплому мурашнику, він часто розповідав мурашиній дітворі про політ на сріблястій павутині, про сміливість і винахідливість свого друга Канапчика. А павучок у цей час солодко спав у своїй оселі, обладнаній у дуплі столітнього дуба, і снилися йому майбутні польоти.