Легенда про хлопця, що забув рідну матір. Александру Мітру - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Легенда про хлопця, що забув рідну матір. Александру Мітру

Александру Мітру
Про хлопця, що забув рідну матір
Легенда для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
Переклад з румунської Марини Слов
'янової. Малюнки Вала Мунтяну.

Жив колись у горах молодий та безстрашний король. Звали його Богданом. Фортеця королівська стояла на високій горі Вледясі.
Настав час, король обрав собі до душі наречену, одружився та й господарив у тім краї довго-довго.
І ось у королеви знайшовся хлопчик. А тоді було так заведено, що коли в королів народжувалося дитя, його відразу давали мамці-году-вальницІ. Та піднесла немовля над головою, підійшла до вікна, 1406 сонце попестило хлопчика своїм ласкавим промінням, а тоді заспівала, як співали в тім краї жінки, коли зичили дитині щастя:
Зростай на щастя, Сомешеле,
Будь здоровий та веселий
Будь завжди непереможний,-
Хай радіє тобі кожний!
І приклала дитя до грудей. Хлопчик так накинувся на першу в своєму житті їжу, що король із королевою радісно засміялися. Підкрутивши вуса, король мовив:
- Що ж, коли наша мамка назвала його Сомешелом, то, видно, так йому й судилося - бути Сомешелом.
- Нехай буде Сомешелом,- подала голос і мати-королева. - Хіба є в світі краще ім'я?
А дехто зі старих людей вважав, що та мамка була чарівницею - бо малий короленко ріс як з води.
Король Богдан дуже тішився своїм сином, а надто любив, коли малюк бавився у дворі і його дзвінкий голосок лунав па всю околицю. Мати-королева теж не могла намилуватись на своє дитя, вона цілими днями тримала його коло себе й ніжила, пестила, як дівчинку.
Але хлопчика змалку тягло на полонини, туди, де ходять чабани з отарами, де грають флуєри, а діди розповідають біля вечірньої ватри казки про сиву давнину...
Тим часом до короля дійшла звістка, що на його землю йде війною жорстокий дракон. Він палить ліси, спустошує пасовиська, а величезні отари нищить до копита.
Король Богдан узяв меча, став на чолі війська, в якому були переважно чабани, і вийшов назустріч драконові.
Війна була страшна і тривала. Але короля Богдана дракон укусив отруйним іклом, і він замертво впав на землю. А солдати його розбіглися хто куди.
Зачувши про поразку, королева закричала не своїм голосом. Довго ридала вона та рвала на собі коси. Але хоч скільки плач, а відважного Богдана не воскресити, й королева схаменулася.
А дракон уже наближався до гори Вледяси. Бачачи таке, мати-королева взяла сина й те, що зосталось від отар, і вирушила в гори. Там, відшукавши потаємну місцину, вона сховалася від напасті.
І збудувала королева колибу, й стала жити, як проста верховинка. А короленко Сомешел став чабаном.
Минали роки, й що більше їх спливало, то кращий, стрункіший та дужчий ставав короленко-пастух. І коли мати зрозуміла, що він уже зовсім дорослий, вона покликала його до себе й сказала:
Любий мій сину! Ти вже виріс. Земля твоїх пращурів чекає, коли ти визволиш її від знущань лютого дракона. Ти мусиш прогнати його, й тоді ми спустимося з гір та й знову щасливо житимемо у фортеці твого славетного батька - короля Богдана.
- Що я маю зробити, мамо? - спитав юнак, стріпнувши білявим чубом.
Хоч як мені тяжко залишатися самій, але ти маєш перейти через гори, знайти наших чабанів, які хоробро билися у війську твого батька, - народ стільки років жде, щоб його визволили від дракона! Осідлай коня, на якому ходив у похід твій батько. Візьми його меч. І повертайся з перемогою!..
- Гаразд, мамо, я все зроблю, як ви кажете.
Сомешел узяв батьків меч і попрощався з матір'ю, яка, стримуючи сльози, міцно пригорнула його до себе й благословила.
Сівши верхи на бойового коня короля Богдана, хлопець глянув востаннє на смирних овечок - відтепер їх пастиме його мати - і вирушив у путь.
- Та не забувай, Сомешеле,- гукнула йому навздогін королева, - що страшне прокляття впаде на твою голову й на весь наш рід, якщо ти забудеш рідну землю. Хто зневажить це, той приречений загинути у воді й ніколи не мати спокою. Пам'ятай про це, мій любий сину!..
- Пам'ятатиму, мамо,- сказав Сомешел і приострожив коня, бо не хотів, щоб мати бачила на очах у нього сльози...
Довго їхав юнак, так довго, що вже й кінь вибився з сил. Тоді Сомешел спустився у видолинок, постелив під крислатим деревом бурку, ліг і міцно заснув.
Та ось кінь тривожно заіржав. Хлопець прокинувся, скочив на рівні й схопився за зброю.
- Не лякайся, - почув він ніжний голос - Не думай нічого лихого...
І побачив Сомешел перед собою дівчину. Ох, що ж то була за красуня! Струнка, висока, з палким поглядом карих очей...
- Хто ти така? - запитав спантеличений Сомешел.
- Поки що я не можу тобі сказати, хто я,- заговорила дівчина. - Але хочу тебе зробити щасливим. Іди за мною...
Зачарований, рушив хлопець через смерековий ліс услід за красунею. Кінь довірливо ступав за ними. Зброя видзенькувала в Сомешела на поясі, немов попереджала про небезпеку, але юнак не чув цієї застороги. Він, як прив'язаний, ішов за дівчиною.
Аж ось дісталися вони до мідного палацу. Слуги запобігливо кинулися їм назустріч: одне хапає за повід коня, друге допомагає витязю одстебнути зброю.
І вдягли Сомешела в розкішне шовкове вбрання, завели до багатих покоїв, показали на золоті лави та ліжко, заслане оксамитовою ковдрою, на столи з усякими стравами та запаморочливими напоями. Звідусіль линула ніжна музика: то грали скрипки.
- Хто ти? - знову спитав Сомешел, вражений усім, що побачив.
-Хочу бути твоєю дружиною і слухняною рабою, - сказала красуня й усміхнулася. Низка білих зубів, біліших за морські перлини, засліпила Сомешела.
А королева-мати жде не діждеться звістки од сина. Не чути в горах пі знайомих їй звуків трембіти-бучума, ні брязкоту бойової зброї, ні криків людей, ні тупоту розпашілих коней. Жахлива тиша впала на гори, неначе все вимерло.
І затужила, заквилила материнська душа.
Кинувши отари на пасовиську біля джерела, подалася мати шукати сина.
Ішла вона, йшла та все розпитувала про нього: то чабанів па полонинах, то диких звірів у лісах, то пташок у горах.
- Чи не бачили ви вродливого юнака, при зброї, на білому коні? Він пішов воювати з драконом...
- Ні, не бачили,- одказували їй і чабани, і звірі, і пташки.
Довго блукала мати, довго розпитувала всіх. І всі казали їй те саме: не знаємо, не бачили, не чули.
І тільки одного ранку, коли мати вже не йняла віри, що одержить якусь звістку про сина, заспівала в неї над головою маленька пташка - зяблик.
- Скажу тобі правду, люба королево. Твого сина, що вирушив у похід на лихого дракона, я не зустрічала. Але помітила в мідному палаці на горі Вледясі одного юнака. Його тримала в обіймах чарівниця - дочка грізного дракона. Адже він тепер панує на тій горі...
Неначе гострий ніж хто увігнав у материнське серце - ще ніколи воно так тяжко не боліло.
- Мій син?..
Зрозуміла мати: драконова дочка зачарувала Сомешела, й йому затьмарило розум. Це жорстокий дракон послав її назустріч...
А Сомешелові од щастя паморочилась голова. Він забув про похід, про матір, забув про страшне прокляття, що впаде па голову того, хто забуде рідну землю в тяжку для неї годину.
З кожним днем його сили танули, тіло ставало безвладне і кволе, обличчя - бліде.

А вірна лісова пташка - зяблик - показала матері дорогу, й тепер вона підіймалася вище та вище. Нарешті добулася королева-мати до мідного палацу. Тут вона стала плакати й просити сина:
- Сомешеле! Сомешеле! Де ти? Отямся, сину, бо прокляття впаде на твою голову...
Але сип був глухий до материнського плачу. Та й як він міг чути, коли повсякчас у покоях лунала музика, а красуня-чарівниця нашіптувала йому ласкаві слова. Це вони, ці слова, заважали йому думати й відбирали в нього силу та волю...
Минав час. Чим довше ридала мати під стінами палацу, тим кволітав її син. Аж поки одного дня...
Припала мати до землі, виплакуючи останні сльози, й закричала:
- Добрі духи землі! Ви знаєте, як покарати зрадника! Послухайте ж благання бідної матері: хай ніколи йому не буде прощення!..
І здригнулась під нею земля, й чорна тінь зринула високо в небо. Вогненна стріла з гуркотом ударила в мідний палац і вмить спопелила його. Друга громовиця вдарила по горі, де була драконова печера, й розтрощила її дощенту...
І лиш тоді короленко Сомешел утратив спокій; звершилось прокляття - він перетворився на джерело. Відтоді воно хвилюється й жебонить удень і вночі...
Його мати ще якийсь час жила па світі та тяжко журилась над долею сина. А коли надумалась повертати назад, до своїх покинутих овечок, то не змогла зрушити з місця.
Поклала тоді мати сиву голову на камінь та й заснула навіки.
І тепер кожний, хто зійде на ту гору, побачить біля студеного джерела Сомешел білу скелю, яку називають Креяса - Королева.

Легенди для дітей середнього шкільного віку, легенда про маму
 
Назад до вмісту | Назад до головного меню