Про збірку"Знайдена скарбниця". Автор П. Супруненко - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Про збірку"Знайдена скарбниця". Автор П. Супруненко

Петро Супруненко
ЗНАЙДЕНА СКАРБНИЦЯ

Запоріжжя... Чуєш це слово — і перед зором постають велетенські бунчуки димарів «Запоріжсталі», граційно вигнута, мов лебедине крило, гребля Дніпрогесу, малинові корогви заграв, що палахкотять ночами над столицею сталетвор-ців, гінкоплечі електрощогли, що крокують степами України, ніби козацькі сторожкові бекети, й несуть у всі кінці наснагу Славутича.
У народі живе чимало переказів про сиву давнину цього повитого легендами краю і про його сьогоденних героїв — нащадків славних січовиків. У цих переказах — опоетизована любов народу до рідної землі, гордість за свою Вітчизну.
У них дається також народна оцінка історичним подіям та особам, своєрідно тлумачаться  назви  міст,  сіл,  річок.

На матеріалі переказів, що побутують у Запорозькому краї, й написано ці оповідання-легенди. Автор їх, письменник Павло Супруненко, аматор і невтомний збирач народної творчості, а надто переказів про запорозьких козаків, нині живе й працює у місті Запоріжжі.

Павло Супруненко. Знайдена скарбниця. - К.: Веселка, 1969р. Малюнки А. Базилевича



ПРО  ЛЕГЕНДИ

ТОМАКІВКА. Томаківка досить часто згадується в історії запорозького козацтва. Так зветься і правобережна притока Дніпра, і острів, на якому знаходилась одна з перших запорозьких січей.
Село Томаківка з'явилось пізніше і веде свою назву від річки. В перекладі з тюркської слово «томак» означає «гирло річки». Томаківка впадала у Дніпро там, де розташувалося село. Перші мешканці не вникали, звісно, в суть перекладу слова. Воно було не тільки милозвучне для українця, а й нагадувало інше. Народне прислів'я твердить: «Військо іде, як мак цвіте». Це є порівняння подибуємо і в історичних українських піснях. Так у одній з них сказано:

То не маки червоненькі.
То козаки молоденькі
Битим  шляхом  у  Крим  ідуть.

Народна фантазія зв'язала назву з прекрасною квіткою. Таке тлумачення звучало переконливо ще й тому, що неподалік селища Томаківки в тому ж Нікопольському районі знаходиться і невеличке село Маківка.

СТЕШИН БРІД. Бойові подвиги українських амазонок нерідко подибуємо у фольклорі.
В історичній пісні про козака Супруна виручає його з біди сестра, що «почала своїм добрим конем, як огнем, летіти». В багатьох інших піснях, думах діють такі А від-важні героїні. Близький до них і народний переказ про Стешу, що побутує в Павлоградському районі Дніпропетровської області. Ім'ям безстрашної козачки нібито й назване село Стешино-Чорноглазївка.
Хоч жінки-отамани серед запорожців і не відомі з документів і літописів, але що такі амазонки лучалися по-між них — моАна впевнитись на багатьох фольклорних матеріалах.

ПРО ЗОЛОТОГО КОНЯ. І  фольклористів, і істориків, і багатьох просто допитливих людей не моАе не цікавити, чи була якась реальна подія, зв'язана з золотим конем. Достовірних джерел про це не збереглося. Є лише різні варіанти переказів у Придніпров'ї, на Поволжі і в інших місцях.
Як твердить один із переказів, хан Батий, що мав силу-силенну золота, наказав вилити з нього пару коней у натуральну величину і поставити в столиці свого ханства Сарай-Берке (місто це знаходиться неподалік нинішнього Волгограда).
Пам'ятники, виставлені при в'їзді, мали знаменувати могутність Золотої орди. Нащадок золотоординських владик хан Мамай-Берке після розгрому на Куликовому полі. В його могилу нібито й поклали одного золотого коня.
Не більше відома доля другого такого ж коня. На столицю Золотої орди напала руська дружина. Татари не витримали натиску, і хоробрим воїнам вдалося захопити золотого коня. Золотоординці, що наспіли, кинулись наздоганяти друікину. Зав'язався бій. Руські воїни загинули.
Але безцінного коня,  як говорить переказ, вони сховали ще раніше на дно якоїсь річки.

ЗАПОРОЗЬКА МИСКА. Так називається незвичайне заглиблення на Середній скелі, що виступає з води на північ від острова Хортиці.
Гостинні запорожці могли в цих місцях справляти свої трапези. Французький інженер ХVI ст. Боплан згадує острів, що стоїть на гарматний постріл від останнього порогу — Вільного. Це місце козаки нібито називали кашо-варницею: вони бенкетували тут, святкуючи щасливий перехід порогів, і однією з улюблених їхніх страв була каша...

ВИШИВАНА СОРОЧКА. За прадавнім звичаєм дівчина перед одруженням мала показати своє вміння до праці. Переважно це були вишивки, що свідчили про майстерність і смак майбутньої господині. Милому дарувала вона хусточку чи вишиваний рушник, сорочку в узорах або гаптований бісером кисет. Часто такі подарунки брав козак у дорогу, і вони нагадували йому про кохану, про рідний  край.
Цей звичай і ліг в основу легенди. Сюжет про зцілющу силу жіночого кохання, вплетеного в узорі, почерпнуто автором на рідній Петриківщйні, що славна не лише на Дніпропетровщині, а й на Україні   майстрами   вишивки і художнього розпису.

ЧАБАНСЬКА ПІДМОГА. Відомо, що запорозькі козаки робили далекі морські походи на своїх човнах — чайках. Але, траплялося, турки закривали їм вихід з Дніпра в море і навпаки. Тоді козаки вдавалися до «обхідного маневру», надто коли насідали турецькі галери. Вони діставалися на чайках з Чорного моря до Азовського Керченською протокою, піднімалися вгору по річці Кальміус, тягли чайки волоком до річки Вовчі Води і через Самару, притоку Дніпра, потрапляли додому. Певне, так само можна було дістатися з Азовського моря до Дніпра й по річках Берді та Кінці, верхів'я яких знаходяться недалеко одне від одного.

І НА ВОДІ Й ПІД ВОДОЮ. Те, що запорозькі козаки долали море на човнах під водою, не є легендарною версією. Це підтверджують деякі історичні відомості. Так французький чернець філософ Урньє, сучасник тих подій, писав з Константинополя: «Тут мені розповідали зовсім надзвичайні історії про напад північних слов'ян (так він називає українців) на турецькі міста і фортеці. Вони з'являлись несподівано, піднімались просто з дна моря і наводили жах на варту і всіх берегових жителів. Мені й раніше оповідали, ніби слов'янські воїни перетинають море під водою, але я вважав це за вигадку. Тепер же я розмовляв з тими людьми, що були свідками підводних набігів  слов'ян на турецькі береги».

ВСЮДИСУЩИЙ МАМАЙ. По всіх усюдах ширились перекази про цього героя. На Південному Бузі біля села Грушівки знаходився камінь і колодязь, під якими нібито зберігались скарби, приховані ним для знедолених. Десь у районі Чигирина, в Бураківському лісі, а за іншими версіями, у Василівському урочищі, ріс величезний дуб, який козак вважав зручним для того, щоб усіх панів перевішати.
Образ козака Мамая був поширений у XVII столітті. Про це свідчать пам'ятки живопису. Але можна припустити, що він виник у гущі козацького воїнства набагато раніше. Козак Мамай стає героєм картин, фольклору, драматичних творів.
Можливо, приводом для створення переказів про Мамая стала якась конкретна подія. Але потім цей образ був узагальнений настільки, що втратив зв'язок з певною особою та реальним епізодом. З часом козак Мамай став типовим представником славного запорозького козацтва, втіленням народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливістю, гумором.

МОГУТНІЙ ДУБ. у давнину на півдні України росло чимало багатовікових дерев. Наприкінці минулого сторіччя загинув дуб-велетень на острові Хортиця (досі, на жаль, не вдалося розшукати його пня).
Щасливіша доля у дерева, що збереглося донині й росте в селищі Верхня Хортиця (15 кілометрів від Запоріжжя). Цьому дубові понад 700 років, і називають його Запорозьким, пов'язуючи з різними подіями. Серед тамтешніх мешканців, наприклад, є переконання, що під його гіллям козаки писали славнозвісного листа турецькому султанові.
Велетенський дуб здавна викликає подив і повагу людей. Він нерідко згадується в народних думах та історичних піснях. Є й 1000-літній дуб у с. Буда на Черкащині.

САГАЙДАКОВЕ ЛОЖЕ. Особа гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (народний переказ твердить, що він заслужив це прізвисько за неабияке вміння володіти сагайдаком) дістала суперечливу оцінку. З одного боку, він нерідко йшов на компроміси з польським урядом, ходив у похід на Москву, був жорстокий з козаками, придушував їхні повстання й цим викликав незадоволення запорожців. З другого боку — талановитий полководець і державний діяч першої половини XVII ст., він відзначався особистою  хоробрістю,  був  проводирем  сміливих  походів у Крим і Туреччину. Про нього аж ніяк не можна було сказати, що він «не пив води дунайської, не їв каші козацької».
Урочище і «ложе» Сагайдака знаходилось на лівому березі Дніпра біля острова Хортиці. Це «сідало» являло собою великий камінь, в якому було заглиблення для сидіння в напівлежачому положенні. Камінь з «ложем» у дореволюційні роки був зірваний пороховим зарядом п'яною компанією на чолі з тамтешнім дяком.

СІРКОВА ПРАВИЦЯ. Пан Дмитрович Сірко — один з найлегендарніших отаманів Запорозької Січі. Не без підстави його ім'я було оточено ореолом повної непереможності. Він брав участь більше ніж в п'ятдесяти боях, у численних походах і сутичках з ворогом і майже завжди виходив звитяжцем.
Легендарній популярності Сірка сприяли і самі вороги. Свою поразку вони пояснювали не чим іншим, як чарами запорозького отамана. Навіть дітей лякали його іменем, називали його «урусшайтаном»— російським чортом. Сам султан видав указ молитися в мечетях про його загибель.
Могила Сірка, де він, за переказом, похований, знаходиться  поблизу  міста   Марганця  на  Дніпропетровщині.
Смерть ватага викликала у козаків великий смуток. Адже за його життя дуже широкого розголосу набула легендарна чутка про те, що Сірко не може вмерти, що він характерник. Звичайно, в житті такого чуда не могло бути. І  в переказі для більшої переконливості стверджувалось, що й після смерті Сірка навіть одна рука його допомагала козакам.
Історик Мищецький, який бував у січовиків, говорить про це так: «Славный был атаман. Уже и по смерти оного по морю запорожцы важивали, понеже был  славен  турки весьма имени его побаивались. Когда на войну и с мертвым езжали, то всегда им счастье бывало». Напевне, гідний був отаман такої слави!

КРІСЛО КАТЕРИНИ. 1787 року, вже після ліквідації Запорозької Січі царськими військами, Катерина ІІ  разом із своїм фаворитом Потьомкіним і свитою зробила подорож на південь країни, оглядаючи «потьомкінські села». Ці події збереглися в народній пам'яті у вигляді розмаїтих розповідей, анекдотів. Про те, як Катерина приймала запорожців, згадується в багатьох народних переказах.
Скеля з «кріслом», як цікавий пам'ятник природи, збереглася донині. Стоїть вона поряд з греблею Дніпрогесу.

ДВА БРАТИ. Ці скелі виглядають з води неподалік від того місця в Запоріжжі, де пароплави виходять з Дніпровського шлюзу до нижнього б'єфу. Вони дуже схожі зовні — близнюки та й годі! В народі їх так і називають Два брати. І , звісно, розповідають різні легенди, ніби ще раз підтверджуючи народне прислів'я про те, що кожен камінь має свій переказ. На цій «гранітно»-фольклорній основі і написана легенда.

СКЕЛІ ЗІТХАННЯ. Стоять ці скелі майже на середині Дніпра, трохи нижче мосту, що веде на острів Хортицю. Дві — величенькі   і   трохи   осторонь   малопомітна   третя.
Народний переказ так тлумачить походження назви цих гранітних брил. Проїздили на човнах у давнину тут торгові «гості» по славному шляху з «варяг у греки». Минувши щасливо грізні пороги, вони полегшено зітхали — скелі стояли останніми на шляху. А для тих, хто повертався з Царграду, ці скелі були тільки початком небезпеки. Попереду чекали пороги й засади ворогів-кочівників. В такі хвилини, коли охоплювали сміливих мандрівників невеселі роздуми, і виривався у них вигук «ох!..». Так і прозвали скелі — Охи-вздохи.
Інший варіант переказу твердить, що на цих скелях чекали дівчата та жінки своїх коханих козаків, зітхаючи...

ЛОЦМАН. Кінь був для козака, що крила для птаха — нерозлучним товаришем, вірним слугою. Не дивно, що в багатьох   місцях на   Україні з цими   тваринами   зв'язані
назви рік, сіл, урочищ. Кобиляк — ліва притока Дніпра на Полтавщині, жеребець (нині Кірово) — село в Пологівському районі на Запоріжжі і ін. Дослідники вважають, що схожі назви пояснюються, мабуть, утриманням кобил у певні періоди на спеціальних територіях окремо від огирів.
Були й на Дніпрі камені — Кобила і Лоша. Вони знаходились серед дніпровських порогів біля Курінної забори — вище острова Таволжанного.

КОБЗАР НА ХОРТИЦІ.
Восени
1843 року Т. Г. Шевченко, подорожуючи по Україні, побував і в місцях, де була прославлена запорозька вольниця. Він одвідав Хортицю, міста Олександрівськ, Нікополь, село Покровське.
Перебування Великого Кобзаря на Запорожжі знайшло відображення в легенді.

СПІЙМАНА БІЛОЗІРКА. У «Географії» давньогрецького вченого Птолемея сказано, що на початку нашої ери десь біля нинішнього районного центра Великої Білозірки було древнє місто Тракана. Пізніше в ХІІІ—XIV сторіччях, як гадають, тут перебувала колонія генуезців, що торгували з Руссю. Згодом у цих краях жила володарка, прозвана Білозіркою. Під час навали орди хана Мамая з Криму на Русь у 1380 році вона полишила своє місто і Переселилася на правий берег Дніпра. Мамай, розлютований непокірністю, зруйнував місто.

ЗІРКА НЕ МЕРКНЕ. Недалеко від машинного залу Дніпрогесу   стоїть  на  березі   пам'ятник   невідомому   радянському солдатові. Він є пам'яттю про тих, хто врятував гідровузол від остаточного зруйнування німецько-фашистськими загарбниками. В цій героїчній сторінці Великої Вітчизняної війни не все з'ясовано. Ще й нині ведуться розшуки тих воїнів, які брали участь у легендарній операції.

ПОМАНДРУЙМО МАРШРУТАМИ ЛЕГЕНД

Кого ваблять захоплюючі мандрівки в минуле рідного краю, хто прагне пізнати незвичайне й дивовижнее в ньому, спіткатися на історичній, а не на казковій арені з велетнями і чарівниками, той нехай подасться у романтичний світ народних легенд і пройде своєю уявою по їхніх, сповнених несподіванок, маршрутах. Де тільки не побуває такий мандрівник! На крилах легенд він лежо проникне у всі часи й простори рідної землі, перед ним раз по раз розкриватимуться то неймовірно таємничі, то не поземному величні події і явища, й серце його сповниться ще більшою любов'ю до свого краю та свого народу.
Творча народна фантазія оповила серпанком легендарності найрізноманітніші історичні факти, імена та вчинки видатних і звичайних людей, по-своєму розшифрувала назви міст і сіл, гаїв і річок, гір і шляхів, скель, могил, дерев, квітів тощо. До цього спонукали побоЯше в своїй основі схиляння людини перед навколишніми незрозумілими й нерозгаданими могутніми силами природи, одвічна ненаситна жадоба пізнати невідоме; це й гордість та захоплення дійсними величними вчинками й життєвими побутовими винятковими випадками або ж незрівнянною людською красою, мудрістю та мужністю; це й невгасима мрія трудових мас про перемогу добра, правди і справедливості на землі.
Вигадка, що посідає таке велике місце в легендах і надає їх змістові гостро вражаючої виключності та фантастичності, слугує пізнавальній та виховній меті. Домисел у легендах спрямований або ж на пояснення незрозумілого в дійсності, або ж на відтворення бажаного. При цьому ілюзорне й вигадане в легендах, на противагу казкам, сприймається як достовірне, як рівноцінне дійсному, бо ж воно співзвучне народним ідеалам і прагненням, бо ж у ньому пульсує одвічна життєстверджуюча сила народного оптимізму.
Якими б дивовижними і неймовірними не видавалися нам часом вчинки героїв у народних легендах, якою б велетенською, богатирською силою вони не наділялися, як чудодійно не розв'язувалися б тут конфлікти, в самій своїй суті твори цього жанру не відриваються від конкретно-історичного грунту і від народного побуту тієї чи іншої доби. Ця органічна єдність у легендах реального й вигаданого є головним джерелом їх популярності і впливовості, бо ж недосяжне й дивовижне вражає і вабить завжди гостріше й глибше, ніж доступне й звичайне. До того ж легендарні картини імпонують ще й своєю майстерністю відчутно й образно поетизувати такі чудові людські якості, як вірність, мужність, незламність, щирість, правдивість і взагалі красу людини в найсильніших і найвищих її проявах, які часто-густо  переходять  межу   дійсності  та ймовірності.
Пропонована збірка оповідань Павла Супруненка є спробою художнього опрацювання ряду народних легенд та переказів. Нехай автор, може, й не завжди досягає мистецької досконалості в розгортанні сюжету чи в доборі художніх деталей, проте вже сам зміст його оповідань про минуле України, поданий через призму легендарної чудодійності або з пригодницькою драматичністю, будить великий інтерес. Автор то веде свого читача на степові простори й шляхи України часів її боротьби з турецькими і татарськими людоловами, то на Запорозьку Січ і Великий Луг, то на дніпровські береги, острови й пороги, то в оповиті таємничістю фортеці. І  яку б легенду він не розповідав — про могилу із золотим конем чи про походження польових маків із козацької крові, про руку померлого отамана Сірка, що вела у бій, чи про дніпровського лоцмана-рятівника, про всюдисущого козака Мамая чи про тямковитого чабана — кожна з цих легенд віддзеркалює героїчну минувшину, пов'язану з історією народу, насичену патріотичними почуттями. Як символ рідної землі і невмирущості народу сприймається оповідання-легенда про могутній дуб, а переказ про потаємний льох у «Проклятому місці» звучить як уособлення сили й кмітливості трудового народу.
Зміст значної кількості творів збірки подає легендарне тлумачення місцевих назв, це —«Стешин брід», «Скелі зітхання», «Крісло Катерини», «Сагайдакове ложе» та інші. Проте ідейне звучання цих легендарних розповідей незрівнянно ширше: одні з них вславляють народну волелюбність, що кличе до бою не лише козака-воїна, а й дівчину робить героїнею («Стешин брід»), інші кепкують над царями й отаманами, звеличуючи колектив, козацьку громаду («Сагайдакове лоіке», «Крісло Катерини»), ще інші — поетизують силу справжнього кохання, здатного долати смерть («Вишивана сорочка») і викликати в німого пісню («Скелі зітхання»). Чимало легендарних картин і епізодів у збірці овіяні духом соціальної боротьби, що її вів наш народ то з загарбниками, то з панами-кріпосниками, то з царатом.
Все це не може не зацікавити юних читачів, не відгукнутись голосним відлунням у їхніх серцях. Пізнання героїчного минулого рідного народу, відчуття краси природи своєї Вітчизни завікди духовно збагачують, сповнюють патріотичною гордістю і вірою в майбутнє. Захоплюючі малюнки легендарних проявів героїзму, сміливості, мудрості та діловитості є винятково корисними для плекання таких якостей у читачів.
Тож помандруймо, юний друже, маршрутами легенд цієї збірки в минуле нашого краю! Прислухаймося до заклику письменниці Ольги Кобилянської, зверненому й до нас: «Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, і золотої нитки не губіть!»

Олексій Дей, доктор філологічних  наук.


 
Назад до вмісту | Назад до головного меню