Петро Супруненко "Могутній дуб" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Могутній дуб" (легенда)

Петро Супруненко

Могутній дуб
(Легенда)

Цей дуб нічим не вирізнявся з-поміж кремезних своїх братів. Та тільки коли вилазили на нього запорожці, то ніби підіймалися в піднебесся — геть усе було видно шиї круги, як на долоні, аж у Туреччину чи Польщу можна було зазирнути. Дізнатися, що у ворожому стані діється, побачити, чи не лагодиться супостат у похід.
А відомо вже, який у нього намір — іти на Україну, грабувати, жінок у полон забирати, дітей у неволю. Як помітять запорожці метушню ворога, так і дадуть знак — запалять копицю сіна на вежі.
Ніяк ні шляхті, ні туркам не вдавалося захопити запорожців зненацька. Навпаки, козаки самі стрічали їх із засідки. І діставалося тоді загарбникам — ішли по вовну, а верталися стршкені.
Славний був дуб. Любили його запорожці й називали вежовим, бо допомагав він дозорцям. А вороги через нього не мали спокою. І врадились вони його знищити. Послали вночі своє військо, обступили дерево. Люто рубали і сокирами,   і   шаблями.   Упав   велетень...
Стали гуртом на тім місці козаки та й засумували. Але горювали недовго — не діждатися цього ворогам. З поваленого дерева видовбали величезного човна. Такі човни дубами й звалися. Та ще додали по боках обшивку, та вітрила напнули — добрячий корабель вийшов. Спустили його по Дніпру у Чорне море. Чимало страху нагнав на ворогів цей корабель. Не одна турецька галера від нього на дні спочила...
А окрім корабля, дерево ще й на інше згодилося. З колоди, що лишилася, вистругали козаки кілок. Та не простий він вийшов, а такий, як і сам дуб,— незвичайний. Як доводилося скрутно козакам у битві — шаблі притуплялися чи зарядів бракувало — так і пускали вони в хід свого макогона. Брав таку палицю запорозький богатир у руки, і ходила вона по ворогах, аж порох з них летів. А коли дуже гарячий був бій, то палиця з рук виривалася й сама лупцювала шляхту, не розбираючись,— і по головах, і по ногах, і по спині, і нижче спини... Тоді вже не знаходили на собі живого місця вороги.
Ох і стривожилися вони! Адже в степу зростав ще й молодий дубок — син чарівного велетня. І ріс не по днях, а по годинах. Перелякана шляхта врадилася знищити його до решти — порубала на дрібні тріски. Зраділа тоді: ось тепер козакам підмоги не буде і звитяжимо ми їх.
Певно, вельми шкода було козакам порубаного дерева. Та сумували вони знову А таки недовго.
— Коли так,— мовив один з їхніх характерників,— то нехай же знають кляті ляхи, що й це їм на користь не піде!
Задумали невдовзі вороги зруйнувати Січ Запорозьку. Але так до неї й не дісталися. Як і досі, спіткали їх на дорозі козацькі полки. І ніяк не може шляхта їх подолати. Не бере козаків ні шабля, ні куля. Одягнені запорожці в кожухи,  та  вдяганка ця  міцніша  за  панцир.
Довго вороги нічого втямити не могли. Що за диво таке? Відтак підіслали своїх шпигунів. От ті й рознюхали, в чім річ. Виявилося, запорожці зібрали кору порубаного стовбура і зварили густий, як п'янкий мед, відвар. Дублена в ньому кожушина не боялася ні дощу, ні вітру, ані морозу. Та ще й шаблі і кулі її не брали. Як щит була! У цьому ж дубовому відварі риштунок свій вимочували козаки, щоб не гнив і не іржавів. Та й самих козаків відвар беріг од усякої напасті. Не одному січовику від різних хвороб дубового настою давали. І всяку хворобу як корова язиком злизувала. Навіть тяжкопораненим такі ліки добряче допомагали.
Приголомшили ці новини войовничих ляхів. Дізнались вони, що від чудесних жолудів ростуть нові зелені велетні на Вкраїні. Один із них зберігся донині — той, що у Верхній Хортиці. Однак на нього не наважилися нападати вороги — побоювалися, аби ще гіршого лиха собі не накоїти.
А це дерево вельми шанували козаки. Як ідуть вони, було,   куди   у   похід,   то   неодмінно   завернуть   до   нього.
Якось під цим дубом спинилися запорожці, яких вів у похід сам батько Богдан. Задумливо дивився на дуба Хмельницький.
— Яку думку гадаєш, гетьмане?— спитали його козаки.
— Хочу ось що вам сказати,— відповів Богдан.— Тяжкі спитки випали на нашу долю. Так будемо ж ми у битвах такі ж сильні й стійкі, як цей дуб-богатир, будемо так само нерозривні з матір'ю-батьківщиною, як його коріння з землею!
— Будемо!— поклялися запорожці.
І  не раз потім згадували вони слова батька Богдана. І додержали своєї клятви. Коли ж важко ставало їм у бою, поспішали козаки під тінисті віти велетенського дуба. І ніби нові сили вливалися в них, і ще мужніші й стійкіші верталися вони на бойовище, аби перемогти.
Сотні літ легендарному дубові. Та тому, хто дивиться на його богатирську поставу, на кучеряву пишну крону, не старість впадає у вічі, а краса і сила. Безліч кремезних гілок у його могутній кроні. І кожна з них — як велике дерево. Тому здаля видається, що то не один дуб, а цілий гай.
Часто збираються у затінку під цим дубом правнуки козаків запорозьких. Добрим словом згадують пращурів своїх. І старий велетень привітно шумить їм своїм густим   листям...

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню