Петро Супруненко "Всюдисущий Мамай" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Всюдисущий Мамай" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Всюдисущий Мамай
(Легенда)

Не знала й не гадала Марфа, звідкіль біда трапиться. Хотіла як краще, а сталося не так, як гадалося. На селі було вже заведено — молодиці й дівчата розмальовували кожна свою хату. Хто схоче задніх пасти? Тут уже справжнє тобі змагання. Всі стіни не тільки зсередини,   а  й   знадвору   у   золотих   соняшниках  і   мальвах, ягодах і кавунах,  обвиті  виноградною  лозою  та мереживом листя.
Та найбільше клопоту господині мали коло печі. Ні, не з рогачем. жінки прикрашали букетами грубу так, що, здавалося, тут був квітник. Про ту, у якої візерунки були найкращі і фарби найкрасивіші, казали: «Хата як віночок, господиня мов квіточка».
Чарівні рослини квітли тут. Ніби з туману випливали пелюстки й бутони, на яких сиділи дивовижні істоти. Наче з казки прилітала до мальовничих букетів жар-пти-ця. Вона, видно, чулася в своїй стихії — гордовито походжала у пишному вбранні, з вогненними переливами опахала, в коштовній короні.
Малюнок був такий витончений, що здавалося, ніби птиця висить у повітрі, а не на стіні. І казали люди: той майстер, який найяскравіше передасть кольорові переливи опахала казкової птиці, буде володарем її чарівного щасливого пера...
От тобі й жар-птиця!
З отієї печі все й почалося. Вже кілька років Марфу мали за неперевершену знаху. Інколи її запрошували розмалювати хату у сусідів. Вона не відмовляла. Чого б добрим людям не допомогти?
Та ось сільський багатій запросив її до своєї хати. жінка його кусала губи від заздрощів. Хоч і в кам'яних стінах мешкали оті багатії, а, видно, веселощів не мали. А колись Марфа дала цьому підпанкові гарбуза, як сватався. Відтоді і косував він на неї. Марфа не пішла до його хати. Не буде вона веселити отих пихатих своїми малюнками! Ось тоді й скоїлась ота халепа. Цей бундючний підпанок пустив чутку, що нібито їй, Марфі, малювати нечиста сила допомагає. Чого, мовляв, у неї квіти як після дощу свіжі, а ягоди й гарбузи — хоч рви з стіни та до рота клади. Напевне відьмина робота!
А люди ж є такі, що лишень натякни — загудуть, як вітер у порожньому димарі.
— Бач, як наловчилась. Вона ще й місяць може закрити. Вчена відьма гірше родимої!
І пішло, і покотилося. Вже балачки не вдовольняли. Парубки нахвалялися піймати й перевірити, чи немає в неї хвоста...
Скільки ганьби від людей — хоч крізь землю йди. Марфа закинула і щіточки, й горшки з фарбами. Вже й не рада своєму хистові.
Пішла до знахарки,— але та нічим не втішила.
Вдалася тоді Марфа до одного діда-знаюки. Поспівчував він її горю, а потім і каже:
Наберися терпцю, молодице. А через тиждень приходь — ярмарок буде. Йди в той ряд, де стоятиме побільше завзятих парубків, приїжджих чумаків. Тільки не сумуй, не плач — держи хвіст бубликом!
— А як у мене його нема?— гірко всміхнулась Марфа.
— Все одно держи!— притупнув ногою дід.
Так і зробила малярка. Прийшла на ярмарок та ще й малюнки свої прихопила — на паперових стрічках. Ну, звісно, їх ніхто не купував. А тільки нова зачіпка для глузування:
— Дивіться, навідьмила знову.
— Ти   б  на  Лису  гору  з   тими   картинами   подалась!
— Доходиться, поки хвоста збудеться.
Усякі химери гнали. Аж ось і дід-знаюка докинув слівце:
— То, може, ви не чули? Марфі козак Мамай пособляє...
Тут насмішники, навіть ті, у кого горошина під язиком муляла, мов проковтнули по галушці. Від мовчанки аж ніяково стало.
— Та то не диво,— почав один чумак.— То такий чудодій, що від нього всього чекати можна. Оце я в дорозі козаків спіткав. Сутичка з мурзаками у них вийшла. Крисонули, прокляті, одного січовика — руку машке одтяли. Рана така, що нічого вже не вдієш. Коли це враз, як сніг на голову, козак з'явився. Каже: «Кров не вода — розливати шкода». Притулив ту руку до плеча, посипав рану перцем з сіллю. Бідний хлопець тільки зубами скреготів, а потім підвівся, сів на коня, взяв у ту руку шаблю й пита, де ті мурзаки кляті...
— То що!— встряв у розмову другий чумак.— Я оце щойно з-під Перекопа. Там у нас одстав один погонич. Чи в гречку де вскочив, чи на похмілля що скоїлось. Відстав і бачить — валки вже не дожене ніяк. Хоч сядь та й плач. Аж ось навстріч йому вершник. їде на своєму коні, а поряд ще один жеребець. «Бери оцього чортяку,— каже,— і сьогодні з своїми хлопцями куліш їстимеш». Чумакові аж не віриться. «А що це за кінь?»—пита. «Та кажу ж тобі— я чорта жеребцем зробив».—«А хто ти такий?»—«Мамай»... І подався в степ.

— Та як же це воно виходить?— розвів руками і стенув плечима парубок.— Я ось щойно з Полтави і теж стрічнії його. Стоїмо отак, розмовляємо. Підходить один панок і починає розписувати, як ляхи Мамая спіймали. Коли це приз як загавкає поряд собача, що приблукало з одним бані рюючим козаком. Панок веде своє: як кати вже на дерево потягли в петлю гайдамаку. А песик так зайшовся, так залящав, що аж у вухах дзвенить. Панок просить коники: «Вгамуйте, добродію». А той сміється — нічого, мовляв, не можу вдіяти. Така вже ця порода. «Що за породи?»—«А отака, що як хто робить з писка халяву, то вона гавкає доти, поки брехня не вщухне».— «І в кого ж вона такого розуму набралась? Чи не в свого хазяїна — у самого  Мамая».—«Вгадали — так і  є.  Він  перед вами...»
У пана й очі на лоб полізли. Так і лишився заїкуватим.
І хтозна, чи то справді був сам Мамай, чи тільки його помічник. Адже у нього тих друзів, як на небі зірок. Всі вони дужаки, характерники, химородники таку чудасію творили, що й самому чортові не під силу: сухими з води виходили, брали в руки розпечені ядра, кулі ловили на льоту, сон на людей наганяли, знали потаємні думки. Вони такі були маноцівники, що вміли ману пускати на ворогів, перекидатися вовками, котами. Чого тільки не втинали. А головне — добрим людям помагали, а злих карали.
Найвідомішим серед характерників був сам козак Мамай. Нічим таким вій не вирізнявся з-поміж січовиків. Як і інші, мав шаблю та пістоль, куманець та чарку, бандуру та люльку. Козак як козак — з оселедцем на бритій голові, в сап'янцях, шароварах, часом латаних, інколи й без сорочки, але з правдивою душею, щирою і доброю. Був цей чорнявий вусань і співаком голосистим, і бандуристом умілим, і вояком хоробрим. Умів повеселитися й посумувати на самоті.
Чула Марфа і раніше про того Мамая. А тепер намагалася жодного слова не пропустити з тих, що їх доносило вітром до неї.
Звільнив її Мамай від ганьби. Мало того — він їй, здається, й перо жар-птиці приніс. Людям тільки натякни, а вони вже докумекають, що до чого.
Не відмовлялася Марфа від дідових слів. Якби хто спитав, так би й сказала, що допоміг характерник. Та нікому й на думку не спало перепитувати. Найліпшим доказом стали ті портрети, що їх вона намалювала. Де тільки мож-на було, там і сидів її визволитель, її улюбленець: на дверях, стінах, полотні, посуді, шафах, скринях. Навіть вулики й віялки привозили до неї, щоб розмалювала.
Отож не лише її улюбленцем був Мамай. Люди не хотіли розлучатися з ним ні на мить. Ні ікони, ні парсуни гетьманів і царів не могли зрівнятися з цим яскравим зображенням козака. Декого брав сумнів — чи був такий запорожець насправді. Може, його вигадали, отого Мамая? Адже занадто він всюдисущий — скрізь поспівав. Та хай не вагаються маловіри. Кажуть, що на одному з портретів сам характерник написав таке:

Хоть дивись на мене, та ба не вгадаєш,
Відкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш.
Коли трапилось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє відгадати.
А в мене ім'я не одно, та є їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата...

Він був скрізь і всюди, як і личить народному героєві. Кажуть, і сам він, за запорозьким звичаєм, міняв своє ймення то на Харька, то на Бардадима, то на Велигуру. Дозволяв і своє ім'я прибирати кожному, хто був його гідний.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню