Петро Супруненко "І на воді й під водою" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "І на воді й під водою" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

І на воді й під водою
(Легенда)

Налагодились козаки в похід-дорогу далеку. Аїк до самих турецьких берегів. Через ціле Чорне море. Посмолили байдаки, наготували харчів, узяли військовий риштунок. Усе гаразд, та тільки як виходили з куренів до берега, дорогу їм перебіг заєць.
— Я б такий, що й не їхав...

Це мовив смаглявий і прудкий козак. Називали його циганом. Та, може, циганом він і був — поміж запорожців хто тільки не знаходив притулку — і поляки, й німці, і молдавани, й татари. Всіх брали до коша, аби тільки чоловік поважав січові звичаї.
— Ти, мабуть, заятини об'ївся?— глузували козаки з цигана.— Ото тобі й передалася заяча сміливість...
Випливли на середину Дніпра — тільки шапки майоріли. За вітром униз пливти недовго. Скоро на обрії й турецька фортеця замріла. Про цю перепону козаки давно знали. Вона їм — як кістка в горлі. Та здолати все можна — і кістку витягти теж.
А от інша проява сталася. Може, й правду казав циган— краще б вернутись. Далі їхати ніяк не можна. Турки таку ще каверзу втнули. Щоб перепинити запорожців, врадились вони закувати самого батька Дніпра в кайдани. Звелів турецький паша біля Кізікермена натягти ланцюги од берега до берега, на них поначіпляти ще дзвінків, а з фортечних веж понаводити гармати. Турки думали: як пливтимуть запорожці вночі — дзвінків не минуть. Тут вони, мовляв, і вшелепаються.
Чекають ночі яничари, не квапляться січовики.
Аж ось стало вечоріти. Тоді отаман і каже:
— Стинайте, хлопці, гільчасті дерева, та будемо рушати.
Зрубали чимало дубів, пустили їх у Дніпро за водою, а самі посідали на байдаки і попливли тихенько. Хтось веслом шубовснув, так на нього з усіх боків зашикали: «Ляпай тихо»... Кажуть, що від того попередження місця, де сторожа турецька стояла, «ляпатихами» назвали. Є і зараз таке село на дніпровському березі.
Ніч була, хоч в око стрель. У темряві і слух чуткіший. Все навкруги принишкло. Ледве чути, як вода під байдаками хлюпає. Опівночі допливли ті гіллясті дуби до ланцюгової перепони. Дзвони й задзеленчали. Турки, звісно, до гармат, та з усіх боків і вдарили. Така стрілянина зчинилась, наче сто полків наступало. Випалили яничари заряди, тоді запорозький отаман і наказав:
— Ну, хлопці, тепер за весла!
Так і проскочили Кізікермен. Тоді й пісня над плесом полетіла:

Уж літ більш десять, як козак Нетяга
Понад Дніпром ходить, викликає долі:
Гей ти, доле, вийди із води,
Визволь мене, серденько, з тяжкої біди.


А скоро й море завиднілось. Та тільки не щастило козакам цього разу. Правда, циган уже не згадував про зайця, не каркав, а то ще за ворона візьмуть. Нова приключка сталась. Як допливали до середини моря — схопилася страшенна буря. Хвилі так і рвались накрити човни своїм мокрим рядном. А вітер   аж ревів і скаженів від утіхи.
Один з молодиків не витримав, крикнув:
— Може, хто має кварту оковитої? Сьорбнути б та й веселитися з цим бешкетником!
І відповів йому бувалий козарлюга:
— Було б тобі весело з морськими раками на дні... Тримайсь!
То натякав він на козацький звичай. Хоч як любили перехилити чарчину січовики, проте на морі й не нюхали горілки — тут не до жартів. А хто сваволив, того просто викидали за борт.
— А чортяка йому в печінку!— вилаявся молодий, невідомо кому посилаючи прокляття — морю, суворому звичаю чи комусь повище.
— Не згадуй біса, краще попроси Миколу-угодника — він наш заступник,— врадив старий.
— Богу молись, а до берега гребись!— гримнув отаман.
А зверху як блисне, як бабахне грім.. Наче з ста гармат під вухом, пальнуло.
— Може, то Магомет погрожує своїм мечем?— прошепотів один з козаків — татарин Ахметка.
У відповідь тільки свистів і завивав вітер.
І згадали хлопці, як недавно розказував татарин про зле Чорне море — Фана Кара денгіз. Так називали його турки за непривітність і суворість.
О, видно, шайтан господар на цьому морі. Турки з ним не впорались, хоча й допомагав їм сам аллах. Він надіслав Магометові чудесну зброю — незвичайний меч дульфакар. З ним моткна перемагати не тільки людей, а й злих джіннів. Меч виконував будь-який наказ свого володаря. Ворогів можна було разити ним на далекій відстані.
І от начебто аллах, звернувшись до своїх дітей, звелів їм узяти меч той, сісти на корабель і, відпливши на середину моря, кинути того меча в хвилі, щоб опустився він на самісіньке дно. Відтоді й закипіли тихі води, загубило спокій море. Воно силкувалось викинути з надр своїх ту страшну зброю.
Ось так не поладили турки з морем.
— Чого похнюпились, панове-молодці!?— гукнув отаман. — Чи не Руське це море, чи не скроплене воно кров'ю дідівською?! Так віддамо йому честь і хвалу нашу! Або перемогу здобути, або дома не бути!
Налягли на  весла  гребці,  гримнули  свою  запорозьку:

По синьому морі байдаки пливуть...


Здається, сміливості тій подивувалось саме невгамовне море. Голоси заглушали ревіння хвиль. І ті схилили свої пінисті гриви, стишились.
— Ну що, Ахметко, шайтан тут господар чи ми?
Усміхнувся зморений і блідий татарин.
А зранку море геть угамувалось. Виглянуло привітне сонце. Спокійні, як дівоча пісня, хвилі засяяли тисячами блискучих усмішок. Вони вигравали на воді зірочками. Дивитись на них було неможливо.
— Чи не засліпити воно нас надумало?— мовив циган.
— Ти знову каркаєш?— суворо докинув смаглявцеві отаман.
— Та я хіба що? Тільки ось хотів сповістить: пацюк з байдака втік. Чи перед добром?
Новина була невтішна. Моряки знали, що коли пацюки покидають човни,— чекай біди. Це вже приміта давня.
Та отаман був спокійний, як оте ранкове море. В його очах грали бісики.
— Що так, то так: пацюки відчувають, що хтось під воду скоро піде.
...Спало у передсвітанковій тиші турецьке місто. Позіхали коло бійниць вартові. Як не вдивлялися вони в море, нічого підозрілого не бачили. Тільки чайки ширяли над рибальськими фелюгами. Та ще хвилі гнали з моря до берега колоди якісь. Щоправда, не зовсім звичайні: стояли вони сторч, ніби поплавки на воді. Та хіба мало незвичних речей викидало море? І вартові, позіхаючи, сонно крокували коло бійниць.
А місто тим часом прокидалось: рибалки поспішали до своїх суден, торговці з'їжджались на базар.
Нараз сталося щось неймовірне. На очах спантеличених турків почали виростати з води колоди. Потім з'явились дивні споруди. Короба — не короба, човни — не човни. Вони хутко наближались до берега.
Розчинилися стулки в колодах, і з них вийшли запорозькі козаки.
Якби з'явилися чорти, і то б яничари подивувалися менше. Та довго чудувати не довелось — козаки розігнали охоронців, ті бігли від примари, кликали на поміч аллаха. Та нічого не врадило. Січовики не зникли. А турки повірили в чудо: адже козаки з'явилися з води. Ні, вони не перекидались рибами, не сідали верхи на дельфінів, не кликали на поміч водяного. Чудо вони сотворили своїми вмілими руками.
Чайки — човни їхні — літали по морю, як птиці. І чому б не пірнути їм трошки під хвилі?
Вельми химерного наче нічого й не було. Рятувались Ае від ворогів колись діди наші під водою, дихаючи тільки через очеретину. Так чому б не покрити байдак, як палубчастий віз, не набрати піску, каміння та й не пірнути?..
Тільки вже не рятуватись, а напасти на ворогів, та так нишком, так зненацька, щоб очі в них на лоб полізли від несподіванки. Наробити переполоху, визволити братів з неволі, нагнати страху на злочинців. Хай знають поганці козацьку кмітливість! На кого А більше покладатись, як не на себе. Правду казав отаман: «З тим боже, хто кого переможе».
Коли турки спам'яталися, було вже пізно — наспіла решта січовиків на великих чайках. Не треба було лізти по стрімких фортечних мурах, не лилась гаряча смола з казанів, не стирчали піки. Де не можна перелізти, то треба перескочити. На те вони й запорожці, що пройшли Крим, і Рим, і мідні труби. Та що там ті труби! Казали ж, що козак і в огні не горить, у воді не тоне, й під водою не гине — на те він і козак.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню