Петро Супруненко "Вишивана сорочка" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Вишивана сорочка" (легенда)

Петро Супруненко
Вишивана сорочка
(Легенда)

Бучне весілля очікувалось на селі! Скільки вина вже припасли, скільки сала й вишкварок наготували. Не один парубок підморгував другому — ото погуляємо, коли нашого Захара обкрутять!
А Захар, молодий козак, що по ньому зітхало багато дівчат,   був,   як   казали   сільські   свахи,   мов   з   картини списаний. І з лиця вийшов гарний — любо глянути, і вдачі доброї — ніхто про нього лихого слова не гловить. Батька-матір шанував, старших поважав, у біді людям, помагав, до всякого нещастя співчутливий був.
Та й до дівочого серця, певно, підхід мав. Про це взке знала Галя. Ходила — землі під собою не чула. Пісні співала, та так, що соловейко б позаздрив. Де ж і щастя, як не в коханні!
Своє ніжне перше почуття Галя виливала на полотні. Хто бачив її вишивки, мов по книзі міг прочитати її дівочі думи й радощі. Скільки рушників, скатертин, хусточок було вишито — коли тільки встигала вона їх гаптувати! Не було в неї дорогих тканин: шовків, оксамитів, парчі, не засліплювала вона ні сріблом, ні бісером, ні самоцвітами. Не для панських покоїв, а для себе вишивала вільна козача
дочка.
І нитки були звичайнісінькі, і полотно те, що його ткали вдома на верстаті, вибілювали в ставку. А як тішили око ці візерунки й барви! Не дуже вони й яскраві — більше червоного та трохи чорного й синього, а подивишся — аж очі одбирає!
Тут уже Галя дбала, аби ніяке сонце не випекло тієї краси. Чимало турбот, щоб не злиняли нитки. Скільки вона отих трав збирала, варила та вимочувала, фарби з них готувала: і з васильків, і з кінського щавлю...
Почіпляли рушники по стінах, над дверима й вікнами. її стара бабуся казала, що саме отак треба не картини обвішувати, а двері та вікна, звідки нечиста сила може проникнути до хати. А Галя й бабусю слухає, і собі на думці має: вікна вікнами, а оту картину, що на ній козак Мамай сидить з бандурою, вона неодмінно рушником обвісить. Надто вже картина їй до вподоби.
Любить дівчина розповіді про козаків. І дід був у неї хвацьким січовиком, і батько, що загинув у битві з турками. Через те, коли вишиває Галя свої візерунки, на полотні нерідко мимохідь з'являються вершники на конях. А їм навстріч береться дівчина з відрами на коромислі.
Ошатною стала хата, наче заквітували в ній на сніжно-білому полотні яскравою красою волошки й маки. Не хата, а справжній тобі квітник!
Перед весіллям, як то годиться, показували все дівоче добро. Нехай бачать люди, звідкіля взялося оте багатство, нехай дивляться на ті подарунки, що їх наречена приготувала для свого обранця. Хай знають, яка вона до діла ті-маха.
Не було байдужих до цієї краси, ніхто не міг утриматися від доброї усмішки, всі раділи. І лише один парубок на селі — Семен — став похмурніший, НІж завжди, коли вгледів ці квіти на полотні.
Може, не сподобалися вони козакові? Ні, навпаки, тому він і сумував, що он як запали в серце йому оті візерунки, як і руки, що їх гаптували.
Дедалі дужче сумував Семен. Гризла його заздрість до свого щасливого суперника. Іноді за себе боявся: бралися в голову злі думки. Він гнав їх, а вони верталися знов і знов. Не знав бойовий козак, що з собою тепер вдіяти, де шукати порятунку. З жахом чекав він Галиного з Захаром весілля.
Та виручила його лиха година. Краще б ніколи не діждати такого рятунку! Мов чорний крук, облетіла село тривожна звістка: ворог недалеко. Польські пани йшли карати голоту, везли в своїх обозах нагаї та киї, щоб знімати шкуру з хлопів.
Жодного парубка не лишилося на селі — всі поїхали з своїм отаманом до куренів і паланок. Вийшли на шлях про-воджати їх сільські співухи й знахи. Дарували дівчата воїнам у дорогу вишивані кисети, хрестики, що за давнім звичаєм мали боронити козаків од злої напасті.
Була поміж дівчат і Галя. І віщувало їй серце щось недобре.
Однак нічого не сказала Захарові про свої передчуття. Нехай краще йде козак із лежим серцем, хай не здригнеться його рука, як триматиме шаблю.
Настали неспокійні дні. Чи ж повернуться славні захисники? Звістки доходили рідко. І нило Галине серце. Але вона не журилась, не хнюпила голови. Може, ще й скінчиться все на добре.
Які тільки сни не насняться! Та не завжди ж вони справджуються.
Всю свою любов, увесь смуток дівчина виливала в пісні або візерунках та мережках на полотні барвистою заполоччю. Тут і блакитне небо, і срібляста річка, і кучеряві зелені садки. Переливається веселковими барвами, наче серпанком оповитий, безмежиий степ.
І  звідки отой хист брався у неї? Вже селом пройшла чутка, ніби в Галі є якась чарівна золота голка, що літає, мов метелик, у її руках. Довга вона й тонка — така, що сама непомітно пролазить у полотно, не лишаючи сліду. Рівно лягає мережка, немає двох однакових узорів.
Чарівна золота голка? Ні, це руки Галині золоті. Подивишся, як вона вправно, мов граючись, підштовхує наперстком голку, що навіть очі не встигають стежити за її пальцями, й лише плечима стенеш. І як вона не стомлюється? І праця їй не набридає. От якби не ота сумна пісня...
Та ще ластівка дала звістку. Стукнула дзьобиком у вікно й полетіла. І  Галя вся в передчуттях. І справді, надвечір з'явився на селі вершник. Це прискакав на змиленому коні Семен. Він приніс добру вість: козаки розбили ляхів. Але Галі передав закривавлену хустку. Ту хустку, що її дарувала Захарові...
Не хотіла дівчина вірити страшній правді. Закрадалися рятівні думки: може, Семен з ревнощів наговорив? Може, ще є надія? Але обличчя Захарового товариша було таке затьмарене нещастям, що годі було сподіватись...
Вмирав Захар на руках у своїх бойових побратимів. Піп молебень правив — нічого не врадило. Бабуся-знахарка біля нього з травами чаклувала. Але мало надії, бо смертельна рана.
Кинулась Галя до коня. Хотіла востаннє глянути на коханого. Та не пустили вбитої горем дівчини на бойовище. Тоді кинулася Галя до скрині, гарячково вхопила сувій полотна й передала Семенові. На прощання про щось благала його.
Як вихор помчав запорожець на прудкому коні. Справжній козак був Семен. Не дав він заволодіти собою злим думкам. Летів швидше за вітер і застав ще живим Захара.
Знахарка тільки головою похитала — не допомагало її зілля.
Подав тоді земляк згорток від нареченої. Одягли Захара в нову вишиванку. І його пригаслі очі заблисли: побачив козак у вишитому барвистому візерункові й рідні левади, і вишневі садки, і дорогий Дніпро-Славуту, і миле дівоче обличчя. Наче вдома побував!
Ніжно провів він кволою рукою по квітчастій вишиванці. Може, пригадалася йому розповідь Галиної бабусі, що вишивки на рукавах, комірі й подолі боронять людину від нечистої сили.
І повернулася до Захара жадоба життя. Вже не в змозі була здолати його кощава смерть. Одужав славний козак!

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню