Петро Супруненко "Запорозька миска" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Запорозька миска" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича
Запорозька миска
(Легенда)

Багато чого стирає час. Навіть скелі — й ті не витримують. Ось на одній із них були якісь малюнки чи літери. Але пригладив їх вітер, прилизала вода. І вже не розбереш, про що розповідали ті карби. Мовчать камені.
Тільки пам'ять людська надійно береже спогади про минуле.
Є на правому березі Дніпра, на одному острівці, примітна, ретельно відшліфована, чисто вимита дощами вибоїна, наче велика миска в скелі. Так і назвали в народі це місце — Запорозька миска.
Діди люблять про те розказувати, а молодим не віриться. Хлопець щиро дивувався, розмовляючи на човні із старим рибалкою.
— Невже запорожці їли з тієї кам'яної миски? Яку ж то ложку треба було мати? І до рота не донесеш...
— А яке диво? Для доброї громади нагідна посудина,— лукаво усміхнувся старий.
— Ви все жартуєте, діду, а мені не до жартів.
— Не втямив?— перепитав дід.— Молодий ти ще запорожець, мало знаєш своїх дідів. Козаки, бач, не такі простаки були, як це іноді декому здавалось.
І дід розповів про цю запорозьку миску.
Приїхав якось до козаків заморський гість — посланець сусідньої держави. А з чим приїхав, не зразу сказав. Хотів спершу обдивитись навколо. Та й козаки не дуже допитувались. Коли треба — сам скаже. Минає день, другий. Чужинець мовчить та й мовчить собі, усе пильно до всього придивляється.
Тоді й запросили козаки гостя на вечерю до своєї запорозької миски. У нього від подиву аж очі на лоба полізли. Досі пригощали його з дерев'яних ночов та коряків. І ложки та чарки для горілки дерев'яні. Вельможний пан до такого не звик — він знав тільки срібний та порцеляновий посуд. А тут...
Їжа козацька йому не відразу припала до смаку — саламаха-розтираха та тетеря-юшка з житнього борошна. «І як можна так жити?»— чудував приїжджий. Боявся охлянути. А вони на таких харчах і здорові, мов бики, оці козаки.
А тут ще лихо — спробуй попоїсти з такої миски, просто в камені видовбаної. Та ще ж і ложку дадуть — не піднімеш.
— Так,— розповідав отаман,— миска у нас така, що як наваримо юшки, то кілька куренів нагодувати можна. Хлопці, коли довго в похід не ходять, ледачіють. Отож морочитися їм із казанами не хочеться, вони й сідають до нашої миски. Тут на всіх стане!
А то є такі козачки-парубійки, що їх з простого казана не нагодуєш. Ви вже даруйте їм. Знаєте, запорожці мов діти: і мало дай — ситі будуть, і багато дай — усе з'їдять.
Гість оглянувся довкола. Та парубчаків тут не побачив. Як пояснили йому, вони подалися рибу ловити — поскидали свої шаровари і тягнуть їх річкою, наче волок.
Раніше геть добре було: в ту миску хвилею рибу зганяє — от і юшка наварена. А ниньки мороки побільшало. Та нічого, козаки не скаржаться. Навіть зручно з такою мискою: якщо галушки варять, а тут ворог близько, — то заряджають гармати тими галушками...
— А зараз ви не галушки варите?— стривожився посланець.
— Ні,— відповіли йому,— зараз вас щербою почастують.
І дали гостеві рибальської юшки. Ковтнув він раз, другий, розкуштував так, що його від щерби й за вуха не одтягнеш. Наївся по саму зав'язку. І все чудувався, що такий добрий харч дерев'яною ложкою їдять, та ще з цієї миски...
Спершу козаки одбувалися жартами, мовляв, дерев'яний посуд ліпший — не б'ється, довго слугує. Самі дивувалися, як пани отими залізними ложками їдять — губи обпікають. Але посланець усе допитувався. Ну, тоді вже один козак пояснив докладніше. Є, мовляв, люди в деяких державах і вельми знатного роду. їдять вони з блюда, та з лиця худі. Від чого ж їм бути гладкими — усе в послузі та в послузі, мов блюдолизи.
А от справжні козаки їдять із своєї великої миски і нікого й нічого не бояться, То чого їм не бути при тілі і при здоров'ї?
Досі посланець усе не розумів та дивувався — не знав, чому вірити, а чому ні. А тут, здається, второпав. Бачить, ще якусь мороку придумають йому козаки, і став він мовити про діло, з яким сюди приїхав.
— Давно б так,— сказав запорозький отаман.
І почав вести переговори. Адже запорожці вміли й так воювати, щоб шабель не виймати.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню