Петро Супруненко "Стешин брід" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Стешин брід" (легенда)

Петро Супруненко
Стешин брід
(Легенда)

На березі Орелі, там, де річку перетинав чумацький шлях, стояла стара корчма. З виду хата не дуже показна, не велика, та й не мала. Якраз добра, щоб прихистити стомлених подорожан. Зупинялися тут чумаки після довгої дороги, приставали на ночівлю й купці із заморським крамом, заходили й просто люди, що тинялися по світу.
Затишна корчма. І ще, може, надто припадала до душі тим, що господинею в ній була Стеша. Вдень зі свічкою не знайти такої шинкарки. Мало сказати, що вона була вродлива, весела, привітна, уважна. Ні, Стешу бачили не тільки з сулією в руках, як розливала горілку, а й коли сідала на коня — не всякий чоловік так хвацько вскочить у сідло та помчить галопом.
Одне слово, справжня козачка. Але ж, як не дивно, не полюбляла вона козаків. Стеша, звісно, добре приймала їх, частувала, але не так, як чумаків. Для тих вона на ласку не скупилась. А на січовиків нерідко поглядала з-під насуплених брів. Кажуть, це тому, що не взяли її козаки на Січ, як не просила, як не благала.
От і затаїла відтоді Стеша образу. Навіть на Остапа. Молодецький козак був, чорнявий і з таким довгим оселедцем, що аж за вухо його закручував.
Добрий козак був, та не вважив на Стешу. Вона спершу дарувала йому такі погляди, що інший би причинним став. А Остап наче не людина — камінь, навіть проти такої нездоланної сили встояв. Хто його зна — чи одні лише погляди дарувала Стеша, може, чарів давала, щоб лишитися з Остапом, здобутися-таки свого — потрапити на Січ. А тільки не здавався козак. Шанував він січові закони — жінці туди зась.
Та не такій жінці, як Стеша. Варто було їй вбратися у шаровари та шапку — ніхто б і не здогадався, що вона колись спідницю косила. Але Остап бачив у ній тільки жінку...
От і пішов у них нелад. Стеша сердилася й удавала, що не помічає Остапа.
Якось наскочили на переправу татари. Не розгубилася шинкарка, скочила на коня. Зібрала хлопців, сама повела їх на битву з бусурманами. І нагнала такого страху на ворогів, що вони тільки п'ятами накивали.
Всі дивувалися Стешиній відвазі. Один лише Остап глузував з неї. А проте частіше став наїжджати до корчми. Вип'є і хвалиться, як козаки в походи ходять, як на Січі живуть. Розповідає, а сам на Стешу поглядає.
— Дуже,— каже,— козаки на Січі скучили за дівчатами. Так уже змучилися, що почали плутати опудало з молодицею. Не розберуть, що й до чого.
— А одного разу,— розказує Остап,— сталося таке диво. Об'явився серед козаків отаман Христя. Не чули такого чоловічого імені? Слухайте далі. Все диво попереду. Запорожці мов ченці стали — ніякого поняття про жінок. Інший, було, постаріє, а жінки і в очі не побачить. І от приблудилася до козаків дитина. Вони й не розібрали — хлопець це чи дівчинка. Привели дитину до кошового та й кажуть: «Візьми ось джуру, а підросте — добрий козак буде».
І назвали дитину Христином. Піднявся він на козацьких харчах, мов на опарі. Дебелий такий, що не в усякі козацькі штани влізе. З виду справний козак. Чимось він дуже сподобався кошовому. Тому, як постарів отаман, наказав січовикам:
— Як помру, обирайте Христина кошовим — не пожалкуєте.
Так і зробили січовики. Спершу наче все було гаразд. Кошовий взяв собі у служки молодого козака, і все наче як годиться. Та шила в мішку не сховаєш. Випив джура з козаками і похвалився, що дуже вже його любить отаман. Так любить, що нізащо з ним не розлучиться.
Остовпіли січовики від подиву. Та все ж не вірять, що кошовий у них зовсім не Христин, а справжня Христя. Кривдно стало лицарям, що так їх обвели круг пальця. Врадились перевірити — діждатись ночі.
І враз Стеша обірвала його розповідь.
— Татари!
Мов грім серед ясного неба, пролунав її клич до зброї.
Остап перше навіть не повірив. Думав, не сподобалася його розповідь — вирішила жартом облишити її. Та жарти були погані. Справді, до переправи наближалася орда. Тихо, по-злодійському підкрадалися вороги, щоб зненацька захопити стоянку, помститися бойовій шинкарці.
Владно гукнула на воїнів Стеша. Годі було впізнати в ній колишню веселу і ласкаву шинкарку, коли взялася вона за пістолі та шаблю. Одних лишила відстрілюватись у корчмі, а сама із загоном в обхід татарам пішла.
— А ти з ким?—гостро видивилася на Остапа.— Може, сидітимеш тут, доїдатимеш вареники?
— Боюся, що татари не дадуть. З тобою піду,— весело посміхнувся козак.
— Невже визнаєш над собою отаманом Христю?
Так і не встиг відповісти Остап. Ніколи було. Татари вже зовсім близько. Гайнув Стешин загін балкою. Закипів кривавий бій. Чималим гуртом прийшли цього разу поганці. Не збиралися відступати — надто вже заздрилися на поживу. Та й переправа потрібна була їм.
Жменька людей була в Стеші. Несила подолати з ними таку ворожу зграю. Бачила це вона й покликала до себе Остапа. Звеліла йому летіти на Січ і сповістити про біду.
Просив лишити його козак — іншого послати. Благав її очима, не наважуючись сказати найпотаємнішого слова. Та сувора була Стеша на коні — не мала звички відступати од слова. Тільки на прощання поцілувала пістоля й передала його Остапові.
— Знаю, що ти проб'єшся до своїх, поспішай, бо не встигнеш.
Це був останній поцілунок відважної козачки. Вона кинулася в гущу бою.
Довго ще кипів бій. Нікого не лишилося від купки захисників. Одна тільки Стеша ще відстрілювалась, поки був
порох у порохівниці. Кинулася вона з конем в Оріль. Та не встигла подолати річки. Догнала ЇЇ ворожа стріла.
Повернувся Остап, розгромив орду, та не застав Стеші живою. Тільки назвали чумаки її ім'ям брід через річку. І часто бачили потім запорожця на березі Орелі. Подовгу стояв він тут, біля Стешиного броду, сумний і замислений. Про що він думав? Чи не про те, що птах з птахом не зіб'ється, а козак з дівчиною не наживеться?

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню