Петро Супруненко "Зірка не меркне" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Зірка не меркне" (легенда)

Петро Супруненко

Зірка не меркне
(Легенда)

Не збереглося на запорізьких берегах ні старовинних засік, ні середньовічних замків. Але є зараз біля Славути палац, який знають у всьому світі. Не століття нараховує його вік, не впадають у вічі особливі прикраси. Славиться він своїм чудесним світлом. У жодних королівських палатах та імператорських залах не сяяли люстри такими вогнями, як у цій величній  будівлі.
Стіни палацу — немов суцільні вікна. І коли землю огортають сутінки, далеко розходиться сяйво. Світло й тепло від палацу знаходять дорогу у найвіддаленіші селища, до людей. І  пішла по землі чутка, що саме сонце оселилося в цьому палаці, ім'я якому Дніпрогес.
Здавна відомо: злі люди не терплять світла, свої чорні справи роблять у темряві. Але таких злодюг, як ті, що прийшли на нашу сонячну землю з фашистськими зграями, ще не знав світ. Все живе вони хотіли закувати в темряву, всіх вільних людей зробити своїми рабами. Та не вийшло так, як задумали кати-фашисти. І коли тікали вони від справедливого гніву й кари народної, то хотіли лишити  по  собі  пустелю   чорну.
Ось тоді й відбувся бій за величний палац на Дніпрі. Злочинці підклали під його стіни цілі гори вибухівки. І  стали чекати: нехай, мовляв, побільше радянських воїнів підійде до палацу. Тоді й станеться вибух, і бійці загинуть під кам'яними брилами. Запальні ґноти були у фашистів напоготові.
Палац стояв на самій воді. Пройти до нього можна було лише греблею. А на правому березі засіли озвірілі фашисти. Здавалося, нічим уже не можна було запобігти біді: щомиті гребля і палац могли злетіти в повітря. І все А декілька радянських бійців попросилися в розвідку. Спробувати треба.
Вночі пробиралися вони через побиті бетонні брили — один стояк греблі вороги вЯіе встигли зірвати. Щохвилини міг статися новий страшний вибух. Та солдатів не лякала смертельна небезпека. Та важливо простували вперед. У темряві дійшли до обриву — перед ними зяяло бездонне провалля. Далі шляху не було.
Не казковими птахами перелітали розвідники безодню. Обв'язалися вони линвою і, допомагаючи один одному, спустилися по стрімкій прямовисній стіні. Підійматися на протилежний стояк було ще важче. У пригоді став шматок сталевого дроту, що гойдався на вітрі. Довго роздумувати було ніколи. Один з сміливців кинувся з залізної балки вниз...
Десь внизу глухо бились по заплеску хвилі, відчайдушно свистів осінній вітер. Над річкою зловісно вигравали спалахи ворожих ракет.
Солдат не впав у безодню: зумів ухопитися за сталевий дріт. Ручаями текла з рук кров, але боєць вперто ліз угору. Потім кинув товаришам линву.
Вставали перед розвідниками високі, як скелі, бетонні брили. Знову зяяли провалля. Доводилося стрибати через них і дертися по карнизах. Ворог поливав свинцем каміння. Стрілянина не вщухала. Та солдати були вже біля своєї мети: ось і тунель, куди ведуть дроти від вибухівки. Хутчій до цих дротів!.. Це вони можуть щомиті принести загибель і людям, і палацу.
Але що це? Дроти валялися вже перерізаними!..
І тільки тепер розвідники помітили чоловіка. Нерухомо лежав він на бетоні. Тіло його було посічене кулями. Рука все ще в судомі стискала ніж. Ця мозоляста, робоча рука героя і спинила смертоносний вибух, врятувала палац.
Як же пробився сюди сміливець? Хто цей відважний воїн? У його солдатській одежі розвідники не знайшли ніяких документів. Тільки в кишені закривавленої гімнастьорки лежала фотокартка. Задумливо і ніжно дивилися з неї великі дівочі очі.
І  пішов цей портрет з рук у руки. Через дівчину хотіли люди взнати ім'я героя. Коли воїни вирушили у далеку путь на захід, фотокартка дівчини теж мандрувала з ними серед людей у містах і селах. І старі й малі дивилися на цей портрет, але так і не могли впізнати дівчини.  Так  і  лишилася  загадковою ця  історія.   Ясно  тільки одне: невідомий солдат вчинив великий подвиг. І  його не забули люди.
...Коли спускається ніч, над Славутою спалахують вогні. Це випромінює своє чудове світло величний палац — Дніпрогес. Він став ще красивішим і потужнішим, ніж був раніше. Вогнів навколо так багато, що, здається, саме зоряне небо переселилося на землю. Та надто яскраво палає на дніпровському березі невеличка червона зірка. Сяє вона на могилі невідомого солдата, що врятував Дніпрогес. Далеко видно її невгасиме світло.
Давнє повір'я твердить, що кожний має свою зірку, і коли людина гине, зірка згасає. Та не меркне, не гасне зірка героя!..

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню