Петро Супруненко "Спіймана Білозірка" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Спіймана Білозірка" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Спіймана Білозірка
(Легенда)


Півсвіту обійшов мужицький син Михайло, шукаючи невловиме щастя. Та ніде не знайшов він кращої долі. Всюди багаті знущалися над бідними.
Вертаючи з далеких мандрів, спинився Михайло в незнайомому селі. Спинився та й лишився, бо жила тут гарна-прегарна дівчина. Така краля була, що враз приворожила до себе парубка.
Стрілися вони на околиці села, де збиралася молодь на гуляння. Тихим літнім вечором лунали тут пісні, змагалися танцюристи. Ось вибігла у коло метка чорнява дівчина. Танцювала так, що очей не можна було відвести. Довгі коси її розвівалися на вітрі, очі горіли ясними зорями. Хтось із хлопців захоплено підспівував:


Ой дівчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як  побачив,  так  і  вмер...


Дженджуристі парубки прийняли виклик. Вони навперебій вихвалялися перед дівчиною своїм хистом, вибивали закаблуками, кружляли в такому вихорі, що пилюка здіймалась аж до неба. Всім хлопцям хотілося потанцювати з красунею.
Не витримав і Михайло. Миттю опинився він у колі, лечко пішов навприсядки. Дівчина вклонилася йому і щиро посміхнулася. То значило, що вона вибирала з-поміж усіх парубків тільки його. Михайлове серце гаряче закалатало в грудях.
— Хто вона?— вже опісля спитав у людей.
— Це наша Білозірка. Найкраща танцюристка, краля на все село.
Михайло довго потім шукав зустрічі з дівчиною, але дарма. жила вона у дідуся, що не дуже полюбляв отих гулянок, поважав людей не за танок, а за роботу. Був дідусь сільським ковалем, цінував умілі руки.
Михайло не цурався тяжкої роботи. Довго не роздумуючи, пішов працювати молотобійцем до старого коваля. Хотів ближче запізнатися з дівчиною, та тільки як не намагався, а Білозірку бачив лише здаля, та й то рідко. Старанно пильнував її дідусь.
Робота  кипіла в  Михайлових руках.  До  пізньої ночі сопіло горно, чувся перестук молота. Минув якийсь час. І от одного разу поспішив молодий коваль до Білозірки, несучи їй дарунок від щирого серця. То була незвичайна залізна квітка. Вигравала вона всіма барвами веселки, немов Айві, ворушилися на ній пелюстки від найменшого дотику.
Дивилася на той подарунок зачарована Білозірка — і не могла надивитись. Навіть старий коваль подобрішав, уздрівши таку витончену майстерність свого молодого помічника. Підкрутив сиві вуса, розпростав плечі, задумливо мовив:
— Невдалий вибрав ти, хлопче, час для подарунків і сватання. Не до цього тепер...
Сумна була й Білозірка. Хіба можна було радіти і милуватися одне одним, коли кругом горе: в таврійські степи знову прийшла посуха. Хмари куряви заступили сонце, день став ніччю. Тріскалася спрагла земля, вітер виривав посіви. Людей чекав страшний голод. То чи можна було в  такий час думати тільки про  своє особисте щастя?!
Мовчазна стояла Білозірка. А старий коваль порадив хлопцеві:
— Спіймай Білозірку — і знайдеш свою долю...
Сказав та й пішов.
Михайло не збагнув старого. Для чого ловити Білозірку? Адже вона стоїть ось тут, поруч. А дівчина мовила стиха:
— Не про мене каже дідусь. Таке ймення у нашої річки. Багато про неї розповідають люди.
Річка та не велика і не мала, нічим не примітна. Та в давнину для ворогів була вона чималою перешкодою. Поки перепливуть її татари, а тут і наші зберуться.
Якось зійшлися в цім місці руський князь і татарський хан Мамай зі своїм військом. Велике було боїще. Відважно билися дружинники за рідну землю. Але трапилось лихо — загинув у бою руський воєвода. Тяжкою втратою була його смерть для воїнів, а надто для молодої князевої дружини — прекрасної Білозірки. Та недовго довелося їй оплакувати свого чоловіка. Прискакав посол від хана і сказав таке:
— Хан обіцяє і місто зберегти, і воїнам життя лишити, якщо вони віддадуть у дружини йому Білозірку.
Сподівався злий татарин, що схилить жінка голову, злякається його сили.
Гнівно блиснула княгиня очима. Наказала вона принести  меч  і  обладунок,  кинула  бойовий клич.
Боїще було криваве.
— Краще вмерти, ніж схилитися перед ворогом!— промовляли дружинники, йдучи у бій на чолі з княгинею. Багато полягло на бойовищі воїнів, а княгиню обступили татари. Відважно одбивалася вона від розлючених чужинців, та сили були нерівні. Хан уже бачив її своєю полонянкою в гаремі. Але рано справляв він перемогу. Кілька разів була княгиня на краю загибелі, однак безстрашно боролася далі. І коли геть вичерпалися сили нечисленної дружини, княгиня повернула коня і вирвалася з оточення. Не наздогнали її татарські стріли.
Поїхала вона уверх по річці з жменькою вірних захисників. Де вони надовго спинялись у дорозі, там нині село Велика Білозірка, а де лиш трохи спочивали — Мала Білозірка. А річку стали називати ім'ям відважної княгині.
Відтоді річка щороку повторювала похід Білозірки: влітку зникала десь у верхів'ях, а навесні поверталася в степ. Невловимою була вона. І ніхто не знав, що треба вдіяти, аби назавше вернулася Білозірка.
Пішов Михайло з села, несучи у своєму серці ласкавий  погляд  дівчини.
Не багато води спливло з того часу, але щедрий він був на події. Жорстокі бої точилися в цьому краї,  багатіїв прогнали, щасливо зажили селяни. Та посухи все ще відвідували поля. Не верталася Білозірка, не з'являвся й Михайло. Дехто в селі про нього вже й забув, пам'ятала лише дівчина, що вірила в нього.
І він приїхав-таки! Приїхав із товаришами у синіх робітничих спецівках. На величезній машині. Не машина, а чудо: лапи і щелепи такі, що граніт гризуть, у землю, немов у пух, зариваються. Не гаючись узявся Михайло до роботи. Проїхав цією машиною, канав понаривав, котлованів понакопував. А коли навідалась Білозірка, він її й спіймав між високими берегами. Утворилося велике озеро, щедро пішла вода на поля. І лише тоді, коли була спіймана річка, зібрався Михайло розшукувати свою кохану і дідуся. Та їх не довелося довго шукати — вони були тут, на березі, серед щасливих, радісних людей...

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню