Петро Супруненко "Кобзар на Хортиці" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Кобзар на Хортиці" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Кобзар на Хортиці
(Легенда)

Давно вже збирався Великий Кобзар подивитися ті місця, де запорожці жили. Вабили його незборимий волелюбний дух їхній та подвиги славні. От тільки не пускали його туди царські цербери. Певно, боялися, що кине клич, згуртує довкола себе пригноблених та й пом'яне панам усі кривди і знущання.
Все ж таки якось перехитрив поет тих посіпак та й подався у мандрівку. Ішов пішки в полотняних штанях, у простій сорочці, з торбиною за плечима. Не читав би своїх віршів, то його й не впізнали б.
Багато чого побачив Кобзар. Побував біля грізного порога, що його звали Ненаситцем. Постояв у задумі, послухав клекіт води. І дикі скелі ще раз нагадали йому про козаків. Зітхнув тільки у відповідь своїм думам. Може, пожалкував, що не застав тих часів, коли можна було взятися за шаблюку разом з відважними січовиками.
І скортіло Шевченкові подивитися Хортицю — те орлине гніздо, що до нього зліталися запорожці на своїх чайках.
— Е, не ходіть туди, Тарасе Григоровичу, ніяк не раджу вам...
Це несподівано заверещав дячок, що втерся поміж людей, котрі обступили поета. Всім аж ніяково стало.
— А чому б і не піти туди?— зацікавився поет.
— Коли б лиха якого не скоїлось. Гріх і казати...
Перехрестився дячок і поквапився розповісти.  живе, мовляв, там у печері на острові злий чоловік. Не чоловік, а звір тобі справжній — розбійник, на ймення Совута. Кажуть, що колись козаком був, а після зруйнування Січі царськими служаками здичавів, геть заріс волоссям, очі як у сови стали — вночі ліпше бачить, ніж удень, на людей нападає і в печеру свою затягує...
Усміхнувся Кобзар, не спинився. Самого царя з його жандармами не злякався, а тут чого боятись?! Перевезли Тараса Григоровича на острів. Ходив він понад берегом і по кучугурах — ніде нікого не спіткав. Відтак присів біля однієї скелі й задумався. Коли це враз вчувається йому якийсь гомін. Оглянувся, а поруч стоїть запорожець. Виряджений такий — у широких шароварах, чоботи добрячі,    сорочка   вишивана,   і,   звісно   ж,   люлька   в   зубах. Хитрувато посміхається у вуса. Питає Шевченка, у якій такій справі прибув він на козачий острів. Замість відповіді прочитав йому Тарас Григорович вірші.
Одразу попривітнішав козак. Виказав прихильність, навіть по плечу поплескав поета. Та так, що аж луна пішла. Шевченко й виду не подав і сам по плечу плеснув запорожця. Тоді геть за свого визнав його козарлюга. І порадив поетові неодмінно побувати на Думній скелі — була така у запорожців. їздили вони до неї раду держати, думи думати. Тільки щоб не переплутав ту скелю з іншою, що Вошивою зветься. Січовики одежу від нужі колись на ній звільняли...
Звеселило Тараса Григоровича це попередження. Козак хоч і дивакуватий трішки, а поетові припав до серця. Розповів він гостеві, як колись жили тут запорожці і ворогів стрічали. Тільки тепер лишилась сама згадка про молодців. Колоністи з'явилися на Хортиці, сплюндрували її. Лихо від панів та підпанків.
Видно, вельми той сіромаха ненавидів багатіїв, бо аж зубами заскреготів, спом'янувши про них. Наганяв він інколи на них жару й холоду, тому й боялися вони його духу.
Повів козак Тараса Григоровича на скелю, показав острів. Мальовничі місця тут — очей не відведеш од краси такої. Високі скелі звисають над водою. Химерні обриси у цих гранітних уступів, і називають їх різними кумедними назвами: Свиняча голова, Ворота, Стовпи. А осторонь від берега простягається степ з численними могилами. Багато січовиків наклало тут головами. Далі вниз, туди, де плавні починаються, озера розташовані — Домаха, Карасеве, Лозовате, Пригної, Підкрутне — одне одного краще. І туди пішов гість, задивляючись у бездонні свічада гожої, як сльоза, води.
Та   найбільша краса у Дніпра.   Він тут   особливо величний і суворий, неначе розсердився на когось. Може, ось на оці скелі, що з ними бореться все життя. Обійняв він Хортицю обома рукавами-річищами, та скелі грудьми захищають її від води. Стоїть вона незламна, як стояла тисячоліття тому. Сердиться від цього сивий Дніпро могутній, перемиває пісок, утворює нові острівці або зносить старі у море.
Милувався чарівними місцями Тарас Григорович і не помітив, як зник запорожець. Перед цим тільки показав свою скелю. Опісля Шевченко дізнався, що Совутиною вона прозивається. Згадав Кобзар того переляканого дячка і всміхнувся собі. Отакі вони були, козаки запорозькі,— для кого страшні, а для кого й добрі!
Довго сидів Кобзар на березі, мрійливо вдивляючись удалину. Тоді, може, й визріли у нього оці рядки:

А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити...


 
Назад до вмісту | Назад до головного меню