Петро Супруненко "Лоцман" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Лоцман" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Лоцман
(Легенда)

Лоцмани — це ті ж козаки. Тільки воювали вони не з татарами й турками, а з водою та камінням. Воювали мудро — не грудьми йшли на небезпеку, а так, щоб і з хвилею високою поладити, і з гранітними скелями не спіткатися. А скель цих на Дніпрі — не злічити.
І чудеса  з ними,  з  цими  скелями.  Вони не просто у воді натикані, а, буває, виростають або зовсім зникають. Це хто як на них дивиться. Коли чоловік боязкий, то вони перед ним горою стануть і геть дорогу заступлять.
Плив якось один пан, хотів серед хвиль побавитись, так йому на порогах в очах почало троїтися. Кричав, що каміння на нього валиться. Зашарпався по плоту, місця не міг найти та й шубовснув у воду.
А буває інакше. Хвалькові скелі за іграшку — камінцями здаються. Він і не бачить їх зовсім — жене на них свою барку. Для таких море по коліна, кінець один — сумний.
А лоцман Свирид бачив скелі такими, які вони є. Був він чоловік спокійний і розважливий, як і годиться бути лоцманові. Та одного разу зрадила йому розсудливість. Сталося це на порогах, коли він плоти переганяв на Січ.
Половину перепон уже подолав. Небезпеки особливої не було — можна й дух перевести, і вуса підкрутити. Але тут Свирид глянув на середину ріки, і руки його самі вчепилися в бабайку. Серед вируючих хвиль пливла кобила, їй і самій, сердешній, було непереливки — вода крутила, пінилася, затягуючи у свій вир тварину. А тут поряд з кобилою ще й лоша борсалося. Уже геть вибилося з сил, Іржання  його   скидалося  на   розпачливий   дитячий   крик.
Суворий народ лоцмани, бачили не раз біду на порогах. Мало надії рятувати потопаючих серед бурхливих хвиль і ошкірених скель. З таких обіймів уже не вирватись. На очах гинули люди. Гукнути на допомогу не встигали.
Ще раз заіржало лоша, а за ним кобила. Не стерпів Свирид. Лоцмани жахнулися, побачивши, як він кинувся з плоту у бурхливий потік. Поплив назустріч тваринам. Про що він думав? Адже це все одно, що кинутися в полум'я, у провалля.
Певно, пригадав Свирид тієї миті своє бойове минуле. Не розповідав він нікому про нього. Та якось змусив його до цього сусіда. Вихвалявся він своїм господарством, круторогими волами. Цілувати їх ладен був, як не цілував навіть дружини своєї. Вихваляв їх на всі заставки. Скільки вони йому багатства принесли і скільки ще принесуть. Хазяйновитий дядько був сусіда. Окрім волів, запрягав і коня в плуг. Та ще й стьобав нещадно, коли не тяг вороний. Ніякого тобі серця в людини.
— Не бери гріха на душу, куме,— казав йому Свирид.— Хіба такого коня запрягати в плуг? Та ще й бити його...
Ніколи таким не бачили Свирида. Зле блиснув він очима на сусіду. Образився кревно.
Кум уже ладен був відступитись. Знов вихваляв своїх волів, розповідав, як вони витягали йому воза з такої багнюки, що й потонути можна було. А які вантажі вивозили — і табун коней не зрушив би з місця. Не так йому й кінь той потрібний, коли в нього воли, мов соколи.
Та Свирида вже не можна було нічим задобрити — ні чаркою, ні цигаркою. Не простив він кумові образи. Кінь для нього був братом нерозлучним, товаришем вірним. Не одну битву пройшов він з ним, не один шлях подолав. Вірно слугував він своєму господареві — не раз розбивав козачу тугу за темним лугом. І не лише цим був вірний, дорогий. Казали, буцімто Свиридові кінь і життя   врятував.
Татари, було, спіймають козака, прив'яжуть за руки й за ноги до куща терну та й кинуть на загибель. Лежить день, лежать два, лежить тиждень, поки богові душу віддасть. До живого козака й звір не підступиться. Тільки часом, може, січовики набредуть на козачі кістки, прив'язані до терну.  Та хіба впізнаєш по них товариша?
Так би й Свирид своє життя в степу скінчив, якби не кінь, його вірний товариш. Як уіке він його виручив — ніхто до ладу не знав. А козак неговіркий був. Любив коня — та й годі.
Не може запорожець без коня, він йому потрібніший, ніж човен на воді. У степу як без нього обійтися? Ніякого тобі захисту від татарина — тільки швидкий скакун врятує. А коли й наздогнати бусурманина — теж уся надія на коня. Всякий козак пестить і любить свого прудконогого товариша, мов рідного брата.
Мабуть, тому й не стерпіло козацьке серце. Як почув іржання, так і кинувся у воду на поміч. Та хіба з такого потоку випливеш! Закрутило, завертіло лоцмана буруном. Так і сховався він під водою разом з кобилою та лошам. Скільки не дивилися його товариші з берега — не виринув. Думали, хоч труп побачать, щоб славне козацьке тіло поховати. Та не діждалися свого товариша.
Але почули лоцмани ще про Свирида. Таке чуйне козаче серце не може щезнути без сліду. Там, де кинувся лоцман у воду, два камені з'явилися. Назвали їх Кобилою та Лошам.
— А де ж Свиридів камінь?— питали молоді лоцмани.
— А його й не буде,— відповідали старі.— Адже Свирид не потонув. Він тільки пірнув, а виринув нижче за течією. Це він пішов шукати свого коня богатирського.
Давно йшла чутка поміж лоцманів, що гуляв на волі такий скакун, чекав, поки з'явиться його господар.
Він і через Дніпро переплив. Багато хто його бачив. Силувалися навіть спіймати — чоловік із сто набралося охочих. Як не ловили — не дався до рук. А у воду зайшов — таку хвилю погнав на берег, що люди ледь не потонули. Так і зник. А тепер знову поблизу з'явився.
Ні, не потонув лоцман. Він виринув десь так, що його ніхто не бачив. Сів на свого скакуна та й гайнув через Дніпро. Навіть і сідла не замочив. Помчав наздоганяти товаришів, котрі в похід пішли. А щоб не забули лоцмани про цю подію, лишились тут на Дніпрі два камені.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню