Петро Супруненко "Скелі зітхання" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Скелі зітхання" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Скелі зітхання
(Легенда)

Привабливий, чарівний Дніпро коло Хортиці. Раз побуваєш біля нього — і знов до берега вабить. І старі, й молоді приходили подивитися, як реве та стогне Славута серед каменів. Та надто любили бувати тут закохані — для них кращого місця не знайти.
Виходила до скель і Леся. Тільки була сама, без парубків. І часто сумувала тут, на березі. Сумувала без причини. Можливо, тому, що ревуча вода навівала на неї тугу, а може, й через свою самотність.
Гарна була дівчина Леся, з чорними й тонкими, як шнурочки, бровами, з червоними, як маків цвіт, устами, на яких грала задумлива усмішка, і з такими бездонними очима, що в них потонув уже не один козак з навколишніх сіл. Тільки ніхто не вразив серця красуні. Насмішкувата, пустотлива, могла вона дати такого одкоша будь-якому гульвісі, що в того вмить пропадала охота залицятися. Побоювались підступитися до Лесі парубки. А вона, співуха, жартівниця, розважалася, кепкуючи з них.
Певно ж, так було на вечорницях, на людях. Коли ж лишалася сама, гнітила дівчину туга. І вабило її в такі хвилини до скель. Сідала в човен і виїздила на острів. Навкруги вода вирувала, а Лесю небезпека тільки підохочувала. Здіймала красуня веслом бризки, пустувала з хвилями, і ті, невдоволені, шипіли поміж каменями, ніби погрожували дівчині за її пустощі. Та не просто було скривдити Лесю. Не лякалась вона ні гранітного громаддя, ні бурхливої води. М'язи у неї були пружні, руки сильні, і вона не тільки на човні, а й вплав долала хвилі. Діставшись до острова, стомлена сідала на траву, голубилася під промінням привітного сонця і наслухала пташині співи.
Та чувся тут і інший приспів. Лесин дід називав острів Шкварчів. Поміж скель вода вирувала і шаленіла так, що, здається,   потрапляла  на  розпечений  метал — шкварчала.
Якось, збираючи квіти на вінок, Леся підвела голову і скрикнула від несподіванки: перед очима стояв молодий рибалка, красень юнак. Глянув він на дівчину й зайшовся рум'янцем. Вперше, мабуть, розгубилася і Леся. Хоч яка говірка була, а не здобулася на слово хлопцеві. Чекала, аби сам промовив до неї, привітно глянув — так одразу приворожив він її своєю красою. Але хлопець поквапився пройти мимо.
Часто стала приїздити на острів Леся. І нерідко бачила молодого рибалку, та він не підходив до неї. Загубила дівчина спокій, геть змінилася — стала задумлива. А ще дужче засумувала, як почула від подруг невеселу розповідь про красеня парубка, якого покохала. Казали, що він був німий, тому й уникав зустрічей з людьми, ховався на острові.
Болем виповнилося дівоче серце. Що робити, як зарадити милому? Як порозумітися?
Пливла одного разу в човні Леся похмура й замислена. Можливо, тому й забула про небезпеку — не підгребла човна: наскочив він на гранітні ікла й перевернувся. Опинилася дівчина в бурхливому потоці. Вода вирувала, тягла на дно. Леся захлиналася.
І тоді кинувся у водяний вир молодий рибалка. Ледве встиг він допливти до Лесі, підхопити її знебуле тіло. Та вирватися з стрімкого потоку було вже неможливо, течія зносила плавця далі вниз до грізних скель у Вовче горло,— так звалося тут найвужче місце річки. З кожним помахом руки, з кожним подихом згасали сили юнакові. А Леся була непритомна.
Попереду виринуло кілька каменів. Граніт був слизький, відшліфований хвилями, прискалки круто обривалися до води. Як ухопитися за них? Напружуючи останні сили, юнак доплив до каменів. Зриваючи нігті, вхопився за холодний граніт, неймовірним зусиллям виштовхнув з води Лесю, витяг на скелю, а потім вибрався і сам. Недарма кажуть, що кохання додає сили...
Отямилася дівчина й побачила перед собою обличчя рибалки. Усміхнулася і ніжно погладила його шовковистого чуба. А він не міг сказати й словечка. Промовляли тільки його очі...
Відтоді рибалка часто випливав із Лесею до цих невеличких скель на самісіньку середину Славути. З дівчиною ставав юнак сором'язливим і нерішучим. А колись був він безстрашним воїном. Ніхто не міг зрівнятися з ним у хоробрості. Де поділася його відвага? Зітхає поряд з ним Леся.
Як втішити дівчину? Обійняв, пригорнув. А вона все зітхає. Геть розгубився хлопець. Що робити? Заплющив очі... й поцілував. Зойкнула дівчина. А хлопець аж зблід, гадав, розсердиться Леся. Дивиться — посміхається вона весело, щасливо...
І сталося тут несподіване: підвівся німий і раптом заспівав. І була то пісня чудесна — пісня кохання. Недаремно кажуть, що від люблячого ока навіть камені оживають, скелі заспівати можуть!
Відтоді несміливі в коханні до цих скель пливуть. І звуться  гранітні  брили   Скелями   зітхання...

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню