Петро Супруненко "Крісло Катерини" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Крісло Катерини" (легенда)

Петро Супруненко

Крісло Катерини
(Легенда)

Незабутні куточки є на Дніпрі, на острові Хортиці. Знавці запевняють, що хортицькі скелі й дніпровські кручі аж ніяк не поступаються перед уславленими швейцарськими краєвидами. Дехто з туристів так і каже: «Запорізька Швейцарія». А запоріжці не вишукують красивих порівнянь — для них ці місця найкращі в світі.
Є тут одна скеля, що зветься Кріслом Катерини. Розповідають про неї таке.
Жили колись запорозькі козаки незалежно і вільно. Та косо на них поглядала цариця Катерина. Нашіптували їй пани, що запорожці шкоду роблять, грабують маєтки, підбурюють кріпаків. Розсердилась цариця, наказала збирати військо. Виступили царські полки проти козаків, спіткалися з ними в степу біля Славути.
Солдати стріляють, а запорожці сміються та поли підставляють. Понабирали повні поли куль та й подалися до цариці.
— Світ великий, паніматко, візьми оці «цяцьки», може, згодяться на справжнього ворога...
Дивується цариця, запрошує незвичайних гостей до себе в палати. Слугам наказала готувати частування. А сама домовляється із своїми вельможами — покепкуємо, мовляв, з цих мужиків. А козаки й вухом не ведуть. Ідуть, оселедці свої пригладжують, вуса розправляють. Та й вуса ж у них були! Щоб добре розправити, то й рук не стане!
Єхидно посміхається Катерина:
— Чула я, що дуже любите, козаченьки, вареники у сметані...
І наказала слугам піднести побільше сметани.
Посідали козаки круг столу. Поставили слуги перед ними здоровенні миски. Перезирнулися між собою гості, підморгнули один одному та й кажуть:
— Що добре, то добре. Але коли ваша ласка, то звеліть перше подати польової сметани, отієї, що бджоли наносили. А потім поїмо й цю. Такий у нас звичай.
— Можна й так,— зголошується Катерина.— Принесіть їм меду.
Взялися запорожці за частування. їдять та мед хвалять, скоро тільки на денці в мисках лишилося. А потім понамащували тим медом вуса, позакручували їх за вуха — і за сметану. Сьорбали її так, що в панів аж слинка потекла, А козаки скільки не їли, все вуса сухі. Сміються:
— У чистих чоботях і ходити скорше...
Глянула цариця на запорожців й аж позеленіла від злості.
Гадала вона, що гості позаїдаються сметаною, замастяться так, що й по вусах, і по сорочках потече. Та не вийшло по її.
— Нічим вас не ошукаєш... І від чого ви такі хитромудрі?
— Ми люди темні... Приїзди, паніматко, на Великий Луг, подивишся, як ми живемо, хліб-сіль жуємо...
Налагодилася-таки якось Катерина в Крим. Їхала таврійськими шляхами. Потьомкін, її коханець, показував новий край. У селах хати зведені були з однією стіною, замість зерна в мішки насипали піску, череди вночі переганяли з одного місця на інше. Повнісінький тобі достаток! Вельми догодив полюбовник цариці тим видовищем. Може, за це вона й призначила йому побачення біля порогів, на скелях. Та тільки не відбулось воно. І ось через що.
Згадала Катерина про козацьке запрошення наказала завезти її до запорожців. Не радили їй вельможі їхати, лякали тим, що не дуже милують жінок козарлюги, міняють їх на люльки, живуть, як байбаки. Та цариця є цариця — захотілося, так хоч лусни. Повезли ЇЇ у козачий табір на березі Дніпра.
Не встигли як слід почастувати гостю, а вона вже допитується:
— Ну, як ви живете, ялове запорозьке військо, без жінок?
— А так чуби ціліші будуть...— одказують січовики.— Лицареві й честь лицарська. Йому слід воювати, а не коло жінки пропадати.
Дивиться Катерина довкола: хто чоботи дьогтем квацює, хто кашу варить, хто штани латає. А на царицю ніякої тобі уваги. Декотрі, хоча й упізнали її, проте до ніг не кидаються—стоять, хвацько вуса підкручують. Не звикла Катерина бачити, що не вітають її пишно, не дають салютів.
— А чого у вас таке нестройне військо?— питає кошового.
— Та так,— каже той,— зараз примиреніє — ні проти кого строїтися...
Всякого надивилася Катерина у запорожців на Великому Лузі. Та тільки не все їй там сподобалось, а може, скортіло ще якогось дива побачити. Наказує повезти її на саму Січ.
— Он, бач, чого захотіла!— почухали потилиці запорожці.
Відмовити високій гості якось воно й незручно. А повезти теж не можна. Січ для козаків — святе місце. Сюди ні за що не пускали ні матері, ні сестри, ані коханої. А цариці замандюрилося. Що тут робити?
— Доведеться тобі, хлопчику, перевезти,— звернувся кошовий до здоровенного козарлюги із закрученим за вуха оселедцем.
Посадили царицю на дуба, і попливли вони до Хортиці. Все було гаразд — і гребець на човні дебелий, і байдак новенький — пливе, мов лебідь, по хвилях дніпровських. Та тільки виїхали на середину річки, сталося щось незрозуміле — почало крутити того човна на бистрині, як тріску. Скільки не налягав козак на весла — нічого не вдіє. Цариця трясеться від страху, ледь жива.
Завечоріло. Побачив запорожець, що нь втрапить уже на Хортицю та й до берега навряд чи повернеться, і спрямував дуба до найближчої скелі. Човен поплив легше, наче його хто відв'язав од проклятого коловороту.
Так і не потрапила на Січ Катерина. Чи то випадково, чи ні, а довелося цариці ночувати на скелі. І лише вранці повернулася вона на берег.
Дуже, видно, боки нам'яла, бо й досі на каменях слід є. Сміялися козаки і називали те місце «троном».
Так і лишилася за тією скелею назва Крісло Катерини.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню