Петро Супруненко "Сіркова правиця" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Сіркова правиця" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича
Сіркова правиця
(Легенда)

Ліс після грози великої, настала тиша тими днями на Січі. Іншого разу і з гармат би пострілювали, і самопалами б бавились козаки, і в шинках гульня не вщухала б. Гамірно було б у куренях і на майдані. А зараз принишкли навіть найзавзятіші гуляки, найодчайдушніші голови, що нестримно рвалися у похід.
А все тому, що покидав Січ славний кошовий отаман Іван Сірко. Навіть очам, вухам своїм не вірили січовики: зібрався помирати їхній батько. Так і сказав друзям-товаришам. Певно, лагодився він не одразу на той світ переселитись. Попрощався з Січчю, а потім поїхав конем у плавні. — З батьком ще попрощаюся.
Це козаки називали Січ матір'ю, а Великий Луг — батьком. Була там у Сірка улюблена пасіка. Краса невимовна. Тиша така, що й лист не шелесне. Тільки й чути, як бджоли гудуть. Мабуть, не завжди веселить навіть козаче серце грім гармат і брязкіт шабель. Людині й спокій потрібен. Супроводжували Сірка найближчі його друзі-однодумці, ті, що не раз рятували один одного від смерті в боях, ті, що вірні були йому до скону.
А тільки не вірилось їм, що Сірко одбуває в рай чи в пекло. Чули вони не раз — не може померти їхній любимий ватаг. Казали, ніби вже кілька разів помирав, доживав до ста років. Ширились уперті чутки, що безсмертний він. Коли вмирав, кликав своїх близьких і давав їм чудодійну Айву воду. Клали його мертвого в перегній на три доби, а потім викопували. Як збризкають перший раз — оживе він, другий — очі розплющить, а за третім на ноги зведеться, молодий, візьметься за свою шаблю, коня кличе.
Та цього разу нічого такого не було. Тривожилися січовики — не вмер би зовсім славний батько. І як без нього жити будуть?
Сірко тільки посміхався у вуса на ту тривогу. Казав, що костомаха з косою ніколи не була страшна козакові. Хіба мало доводилося її відганяти запорожцям! Та, видно, коли вже кого вона нагледить для себе, то її просто не обдуриш. Не тямить, клята, жартів.
Сміється Сірко, а козакам невесело. Не можна, ніяк не можна уявити собі, щоб помер оцей лицар з лицарів.
— А чого вам сумувати, татари зараз не лізуть? Ще й подарунки і зброю нам на Січ присилають. Отак ми їх, бусурманів, нехристів, провчили!
Воно так і було. Ох, і боялися ж татари Сірка — більше від вогню, бурі, чуми. Вони називали його шайтаном, а татарки лякали ним своїх дітей.
І недарма боялись — п'ятдесят п'ять разів ходив отаман з козаками в Крим і Туреччину, й ніяк вороги не могли подолати його війська. Не брали Сірка ні кулі, ні шаблі — мов заворожений був од смерті. Скільки жив, отаманом його обирали — кращого не знали.
А тепер — така жура. Невже богатир помре? Може, покликати характерника, чародія, щоб своїми чарами відвів од загину?
Сірко лише вуса покручує. Хитруваті іскорки в очах грають.
— А я й сам характерник. Чули про це?
Чути-то чули. Та як же з смертю—невже скоритися їй? Багато чого про Сірка розповідали в народі. Ніби й на світ він появився з люлькою в зубах. І щойно баба-повитуха піднесла малого до столу, він тої ж миті схопив з макітри пиріг з начинкою і з'їв. Це нібито й було знаменням того, що весь свій вік він гризтиме ворогів.
Тож чи можна отими міцними зубами тепер смерть налякати? Ех, якби боялася ця кощава відьма козацької шаблі!
Але отаман хилив на своє — збирався в далеку дорогу, звідки не чули, щоб хтось повертався назад. Віддавав товаришам останні накази. Велів берегти вірність Січі і матері-Україні.
Що ж до нього самого, так не варто турбуватися. І щоб клопоту зайвого не було, наказував він, коли останній дух спустить, спалити себе і попіл розвіяти. Щоб не молились на нього, не надіялись на небіжчиків, а самі думали, самі свої справи вирішували. живі — живе й роблять.

 
 
Легенди української землі, легенди про козаків
 

А ще просив Сірко поховати його правицю. Відрубати її й покласти в домовину тут, у Капулівці. А буде дуже велика скрута, натиск сильний ворожий, тоді треба викопати її й узяти з собою в бій. Махнути хрест-навхрест - і допоможе вона запорожцям у битві...
Так і вчинили козаки, як велів перед смертю отаман. Поховали його правицю на березі Дніпра. Багато років минуло, багато крові було пролито захисниками батьківщини. З часом забули про могутнього воїна Івана Сірка яничари. Не пішли їм на користь його перестороги.
А чи згадали про нього козаки? Чи прийшов він їм на допомогу в тяжку годину? Чи довелося брати його руку в бій? Ніхто цього не бачив. Але, як розповідають діди, були часи — і з того світу від Сірка підмога приходила.
Якось під турецькі береги пішли запорожці виручати своїх братів-невольників. Багато переполоху там учинили. В одному бою і їм важкенько довелося. Почали обступати їх турки, тугим зашморгом затягувати. Яничарів як на гріш маку, запорожців — жменька. І  припаси скінчилися, і пороху мало. Дехто вже почав у відчай вдаватися. Надто ті, хто довго у неволі побував. Але відважніші козаки все ж духом не занепали.
— Нічого, молодці, носа не хнюпте, наш батько Сірко ще в гіршу біду трапляв, а татари в торбу попадали.
Згадали добрим словом отамана — побажали, щоб на тому світі йому лежо тикнулось, та й знов у бій з турками. Гаряча битва була — полягло багато сміливців. Поранені й ті рушниць не кидали, за шаблі бралися. Повернутися додому вже ніхто й не думав. Поклялися тільки якнайбільше яничарів на той світ загнати, щоб забули вони дорогу на Запорожжя.
Дим від мушкетів і гармат стояв, мов на пожежі. Кров струмками стікала в море. Нараз хмара диму розвіялась. Запорожці побачили, як дременули вороги. Що скоїлося — зразу й не второпали. А потім роздивилися — труни по Дніпру пливуть у море. А в тих трунах запорожці — в широких шароварах, у поясах розшитих, зброя поряд.
Пливуть тихо й мовчазно. На гребенях білявих піднімаються, щоб навкруги все видно було. І несе їх хвиля, як і досі, знайомою дорогою по Дніпру-Славуті до турецьких сторожових веж, до самісіньких гнізд бусурманських. І нічого їм уже не страшно. Почули братній заклик — прийшли на допомогу й мертвими.
Не дали загинути героям, не пустили турків у рідний край. Уже покидали вороги свою зброю, вже й п'ятами накивали — біжать від такого страхіття. А запорожці пливуть далі до моря, туди, де своїми шаблями відчиняли брами турецьких фортець.
Пливуть на своїх незвичайних човнах-трунах, як колись ходили на чайках. Сміливо прямують до турецьких берегів — наганяють страху на прокляті невольницькі міста. Нагадують про те, що не матимуть кляті спокою доти, доки не забудуть дороги на Вкраїну.
Так у великій пригоді ставали навіть мертві запорожці. Кажуть, що вела їх та А таки Сіркова правиця.
Непохованою лишилась душа його. жив серед козаків його бойовий дух, його заповіт,— не пускати ворогів на рідну землю. Ні, не вмер Сірко.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню