Петро Супруненко "Сагайдакове ложе" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Сагайдакове ложе" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича

Сагайдакове ложе
(Легенда)

Що й казати, не міг похвалитися ніжністю отаман Сагайдак. Ну, нехай уже в поході проявляв він свою владу: коли помітить на човні п'яного козака — у воду його, (і том уже й каюк тому. Суворий закон був у січовиків: ні морі, в поході козакові боронь боже краплинки в рот влити, бо самі ж вони не пожаліють свого брата.
Так, крутий був отаман, навіть занадто, бо разом з п'яним скинув у воду й невинного козака, що сказав на нього   лайливе   слово.
Захвилювались запорожці. Не до душі їм була свавільність. Над усе любили справедливість і волю. А тут самоправство. Не для того вони колошматили кривдників-панів, щоб свій брат-козак таке чинив.
- Ні, не бути цьому! - зашуміли козаки, взялися за зброю.
Не став Сагайдак гнівити січовиків, скорився товариству. Як пристали до берега, віддав він булаву, уклонився, сів на коня та й подався бозна-куди.
Зник отаман. Ніде його не бачили. Декотрі вже й жалкувати почали. Непоганий, мовляв, був чоловік. Суворий, звичайно. Але беззаконня у війську теж неприпустиме. Що ж буде, коли кожен сам собі головою стане? Ну, похмурий — то ж  не всім  бути  веселими.
А що вже він козак хвацький — того ніхто й не заперечував.  Відважний і  кмітливий,  безстрашний і  невтомний.
Може, він уже покійник? Може, клюють йому ворони очі, може, шматують його тіло в степу дикі звірі? Одне слово, дехто з козаків вже хотів по отаманові й молебень справити.
Та, виявилось, відсилати його на той світ ще рано. Хтось бачив Сагайдака на Хортиці, в урочищі. Кажуть, лежав він на березі Дніпра. Лежав на камені і тільки зітхав та люльку палив, палив та зітхав. Де й тютюну набрати!
Нікуди він з тієї скелі не відлучався, ніхто його не провідував. Не їв, не пив, тільки кадив люлькою. А про що думав — спробуй здогадайся.
Настав час обирати іншого отамана. З усіх кінців на раду до майдану сходились, мов струмки до річки, козацькі ватаги. З'Їжджалися, мов на свято. Били в литаври довбиші: старалися. Приїхав і Сагайдак. Просив його хто чи з доброї волі прибув — нікому не відомо. М.оже й сам — з тяжкими думками не влежиш на місці.
Гомоніла на площі громада. Почали називати імена. Вигукнули й Сагайдака. Довго кісточки йому перемивали, сперечалися, чи гідний він булави. Так розпалилися, мало за чуби не взялися.
Та все ж обрали Сагайдака, бо знали, що з таким ватагом військо з вогню і води цілим вийде. Бойовий запорожець.
Змастили йому голову грязюкою, насипали землі на чуприну, і за комір попало. Не вельми приємно, але отаман терпів: адже то був козацький звичай! Таке чинили з кожним новообраним отаманом. Помазання значило повну його залежність від товариства. Нехай, мовляв, знає, що отамана обирають козаки, що вони й розпрощатися з ним можуть. Та ще й як розпрощатися!
Здалося Сагайдаку, що насипали йому на голову грязюки більше,  ніж іншому.  А може,  так  воно  й  було.
Щороку обирали козаки нового отамана. І, як звично, завше, після вручення булави, примовляли:
— Дай тобі, боже, лебединий вік і журавлиний крик! Це значило, що вони бажали йому довгого віку й розумного  правління.  Та цього разу обійшли  Сагайдака  такою честю. Чи то навмисне забули, чи хотіли, щоб він не довго отаманував.
Дійняло це Сагайдакові до серця, хоч і змовчав, не виказав образи. Не радісне було для нього свято, мучили важкі передчуття.
Скоро отаман у похід налагодився. Раніше тільки в сідлі та на човні ясніло його чоло. А зараз і цього ніхто не бачив.
Заспівали вершники про отамана, що проміняв жінку на тютюн та люльку. Але Сагайдак навіть не посміхнувся на жарт. Що врадиш, таке вже, мабуть, зроду черстве серце.
А січовики вірні собі. Ні в біді, ні перед смертельною битвою ніколи не сумували. А коли облягала туга, то її розраювали піснею:

Гей, хто в лісі,
Гей, хто в лісі,
озовися,
Та викрешем, вогню,
Та й закурим люльку,
не журися.

Правду кажуть: козак, мов голуб, знявся та й полетів у степ широкий, на море безкрає, на бій з бусурманом нечистим.
У багатьох місцях побували козаки. З Кафи братів-невольників визволили, і самому Цареграду дали мушкетного диму понюхати. І до Синопа діставалися. Багато страху нагнали туркам. Окрилені перемогою, верталися з походу.
Проте одним така слава — мов політ для вільного птаха. А іншим голови паморочились у високості.
Не втримався і Сагайдак від злоби, й цього разу показав свій норов. Не міг він стерпіти, що недавні голоколінники та голопупенки не тільки вирядилися в широкі, мов Чорне море, шаровари й червоні довжелезні пояси, а ще й кирпу гнули, суперечити отаманові почали. Хоч голота не боїться ні вогню, ані болота, а все ж задумав її пострахати. Після повернення на Січ почав погрожувати козакам розправою, змовився з шляхтою. Ну й підкрутили хвоста йому січовики.
Козаки терплячі. Та до часу глечик воду носить. Доводилось їм по-своєму вчити і отаманів, і гетьманів, що зарозумілись. На це був у них свій звичай. Незручно ж якось бити киями пана-гетьмана. Так йому підв'язували міцно сорочку, насипали за пазуху піску і спускали у воду... Отож нехай Сагайдак ще спасибі скаже братству-товариству, що повелося з ним чемно — відпустило на чотири вітри.
Їхав отаман полем-степом, кружляв балками-ярами. Самотою блукав по Дикому Полю, поки шлях не привів його до тієї ж Хортиці, до тієї ж скелі.
Улігся Сагайдак на своєму ложі. Геть засумував. Тяжкі думи хмарою облягли чоловіка. Має він рацію чи ні? На кого злитись — на себе чи на громаду? І що можна з собою вдіяти?
Казали, що ця лежанка — місце особливе. Лежати на ньому не зовсім зручно: і каміння під боки муляє, і голови ніде покласти. Геть неспокійно на тому ложі — часто доводиться перевертатися, охати та зітхати лежачи. Мовляв, вчить воно людину уму-розуму.
Полежить отак... на вікових каменях, згадає минувшину, дідів своїх, розповіді про те, як вони Яшли колись. Пригадає своїх товаришів, з якими ходив у бої-походи. Хто з них повернувся, а хто й головою наклав. А за що вони загинули, теж можна подумати. Не за те, звичайно, щоб вільні козаки на коліна ставали перед новими панами.
Хороше ложе, корисно на ньому було полежати. Надто тому, кому владу довіряли.
Ох, нелегку думу думав отаман. І хто його зна, що б він надумав, якби не потривожили його гості.
Так і не докурив Сагайдак своєї люльки — прийшли до нього посланці з самої Січі, попросили повернутися до війська. Надто вже татарва знахабніла. Треба в похід іти — а ліпшого за нього ватага не знайдеш.
Довго не відповідав Сагайдак. А потім сів на коня та й погнав у Січ.
Відбили напад, поскубли турків. Велику перемогу було здобуто. А тільки недовго тримав він булаву в руках. Здається, не така вона й важка. А от і нелегка. Як кажуть, щоб випробувати людину, треба дати їй владу в руки.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню