Петро Супруненко "Томаківка" (легенда) - МегаЗнайка - сайт для дітей, батьків, вчителів

Перейти до вмісту

Головне меню:

Петро Супруненко "Томаківка" (легенда)

Петро Супруненко. Малюнки А. Базилевича
Томаківка
(Легенда)

Їхали степом двоє козаків. Їхали ступою, оглядалися навкруги. Хвилями грали високі буйні трави, рясніли дивним цвітом тюльпани, ромашки, горицвіт. Ласкаво гладив вітер сиві чуприни ковили.
Та не тільки степовою красою милувалися запорожці. Пильно вдивлялися вони   вдалину — чи не   видно чорних тіней. Ні, їх не сплутаєш ні з якими квітами. Навіть колючому будякові кривдно стало б, якби його порівняли з татарським загарбником.
Козаки надто обережно пробиралися балками — так і дивись, чи не вискочить з яру капосник-татарин. По-злодійському тільки й нападає він, не любить чесного двобою, поганець.
— Чого, батьку, голову схилив?— спитав свого товариша молодий козак.— Невже наш степ наводить на тебе смуток? Дивись, який він казковий, широкий, як море, привільний, мов душа козацька. Невже не веселить він запорозького серця?


 
 
Козаки. Легенда про козаків. Українські легенди
 

Молодий був козак. Він і пісень частіше співав, і щедро жартами сипав.
— Ні, хлопче, не степ на мене смуток наводить. Степ рідний козацькому серцю.
— Що ж, батьку, гнітить тебе, заважає затягти зі мною пісню таку, щоб трава пригнулася, щоб птахи притихли?
— Нерадісна пісня проситься. Не хотів би я наганяти туги на цей веселий гомін у степу. Не дають мені спокою тривожні думки.
Неквапливо їхали козаки.
— Не впізнаю я тебе, батьку. Хто з ворогом був такий одчайдушний і мужній, як не ти? Хто подавав приклад нам у відвазі й сміливості, як не ти? А тепер?
Мовчав старий козак. Не квапився відповісти на завзяті слова молодого запорожця.
— А що нас чекає попереду? Веселий ярмарок у місті. Моторні молодиці у багатих шинках. Хіба не дзвенять у нас золоті червінці в кишенях? Невже не тішить тебе добра зопорозька чарка?
— Щиро скажу, брате, тепер не дуже тішить. До смутку зазнав я радощів: били мене і батогами на псарні, одягали і ярмо на шию, кували в кайдани,   здіймали на   диби. Багато подарунків мав я від панів. Як згадаєш — горілки не стане, щоб залити все горе.
Ще похмурніше стало суворе обличчя. Хіба все пере-кажеш? Молодий ще в нього товариш. Зелений та гарячий. Все б йому рубати з плеча, все б веселитися та гуляти. А він, старий сіромаха, видно, слабнути починає. Набридло йому отак блукати без притулку. У інших, котрі молодші, є десь батько й мати, дружини і наречені, а йому, виходить, ніде прихилити сивої буйної голови. Та ще, передавали йому, і пан нахвалявся повернути до себе в маєток, зацькувати собаками. Спіткався б цей шляхтич тут, у степу, він би показав йому, де раки зимують. А там,у місті, в шинку чи на ярмарку можуть і спутати, мов теля.
Невеселі думки бралися в голову. Видно, таки старіти почав козак. А там, не встигнеш оглянутися, і на спокій. То вже знають люди, як запорожець із світом прощається. Востаннє погуляє — все проп'є, що має, з товаришами. Так і проводжають його всю далеку дорогу з горілкою і музикою до самого монастиря, аж доки брама зачиниться.
Та не тягне його до попів, не хочеться розлучатися з молодцями. Там, поміж ченців, ні чарки не вип'єш, ані пісні козацької не почуєш, ні гопака не втнеш. Лишився б зимувати на Січі, та цього разу всі з багатою здобиччю повернулися, всіх по домівках у місто тягне.
— От і хлопці наші йдуть!
Придивився старий січовик удалину — ніби не видно ніяких вершників. Щось ввижається молодцю.
— Та он же, в яру, зачервоніли шапки. Бачиш, як їдуть, гойдаються на конях — бач, скільки їх.
— Що це ти вигадав? То ж не шапки червоніють, то маківки...
— Ото сказонув! Що мені, очі засліпило? Та й не вечір ще. Козаки то.
— Ні, то маківки...
Під'їхали ближче — справді ніяких козаків немає.
— Тобі, може, й міста з палацами тут ввижжаються
. І сидять тут запорожці наші на бенкеті.
Буває ж — примариться таке. Кумедія та й годі. Можна було б тільки посміятися з такої пригоди, як сміявся парубок. Але старий і тепер їхав на коні похнюпившись, замислившись. І була у нього на це причина. Згадав він, що колись у цих місцях в бою з татарами полягли відважні лицарі з війська запорозького. Тяжка січа була з ордою, життя свого не пошкодували за вітчизну ці люди. Тут і наклали вони своїми головами, тут і розчісував буйний вітер їхні козацькі чуприни.
І ще згадав старий козак, так люди казали, що розкішні червоні маки в степу — це кров друзів-воїнів, які полягли тут за рідну землю. Мов пам'ять про них, буйно цвіли маки, погойдуючись шапками на вітрі. Ніхто їх тут не садив, не ростив. Звідки б їм так густо висипатись у дикому полі? Раніше начебто й не видно було їх в цій балці. А від тої пам'ятної пори і повелися такі рясні сходи.
Почув оповідь старого молодий козак і перестав посміхатися.  Зупинили коней,  сіли  відпочивати.
І тоді надумав сивий запорожець, що не поїде він далі, лишиться тут. Викопає землянку, перезимує, а там, дивись, ще хтось поселиться поряд. Місце тут і справді чудове: балка затишна, чагарники є, весело дзюрчить струмок, перемовляючись із квітами й травами.
Погодився з товаришем парубок.
— Що ж, хай буде по-твоєму, батьку, заїдемо з хлопцями по дорозі на Січ до тебе погрітися.
І поїхав молодий січовик, поспішаючи у велике місто, туди, де шумів ярмарок, де чекали на нього розваги й видовиська. Ходив він по людних місцях, розмовляв з селянами й ремісниками. Радив тікати від панів. А щоб не блукали довго у степу, він і дорогу брався їм показати.
Повертався на Січ молодий запорожець з ватагою. Були тут і старі січовики-рубаки, були й безвусі молодики. Дорогою заїхали до зимівника. Його так і назвали відтоді — Томаківка. А самого господаря, старого запорожця, за його любов до цих чудових квітів прозвали Маківкою.

 
Назад до вмісту | Назад до головного меню