Зимові оповідання Володимира Пархоменка

Читайте на МегаЗнайка оповідання про зиму від Володимира Пархоменка. Оповідання про зимову природу українською мовою.

Полум’я горобин

Міцне листя дуба, пірамідальних тополь, бузку, що встояло проти дощу й вітру, наче ножицями зрізав перший мороз. Далеко проглядається оголений листяний ліс, чорний від вологи.

Але не такий вже він сумний, як могло б здатися на перший погляд. Веселим фейєрверком то тут, то там спалахують коралові китиці горобин, зігнувши в дугу тонкі гілки. Пірчасте листя цих чудових дерев не витримало холодного подиху зими, а плоди навпаки — на морозі розгорілись полум’ям.

Мгичка осідає на вітах, і краплини води падають на землю. Приглушено чути, як б’є по сирому стовбуру старої осики дятел. Хрипкий голос крука розпливається в імлі. Інших звуків нема. Та що це за метушня там, у далечині?

Ось за сірою завісою спалахнули полум’яні китиці. На горобині іде банкет. Чимала зграя зголоднілих дроздів квапливо поглинає червоні ягоди. Птахи сідають прямо на плодові гілки. Ягоди сиплються униз, а ласуни б’ють крильми, різко кричать, стрибають по гілках.

Земля поспіль вкривається жаринками плодів, рідшають на дереві грона. Поснідавши, дрозди мандрують далі, на південь. Зріджене намисто залишилось тепер на горобині, та й воно не довго буде на дереві. Прилетять з півночі снігурі і почнуть не кваплячись вилущувати з м’якуша насінини.

Ці птахи здебільшого їдять тільки м’якуш плода, а кісточки викидають далеко від материнських дерев. Ось чому поодиноку горобину можна зустріти в лісі, на лузі, в полі.

Горобина не тільки красиве, а й корисне дерево. У травні, коли на ньому розгортаються білі парасольки запашних квітів, з них чимало меду візьмуть бджоли. У плодах горобини міститься багато вітаміну С і каротину. Ці плоди використовують для настоянок та варення

Перша пороша

Підморозило. Тоненький прозорий льодок вкрив невеликі озерця, калюжі. Дніпро ще вільно несе свої обважнілі від холоду води між притихлими берегами. Кінчилося полювання на водяну та болотяну дичину. Може, хтось випадково й візьме на великій річці нирця чи гагару. Та хіба це здобич? Тепер треба заряджати патрони крупнішим дробом. Пізньої осінньої днини завзяті мисливці, розшукуючи зайців і лисиць, десятки кілометрів міряють по полях, виярках і лісах.

Але справжнє полювання на хутрових звірів попереду. Всі чекають першої пороші…

Звечора густі, сірі хмари потемніли і важкими брилами нависли над землею. Мабуть, буде сніг.

Тихо-тихо навкруги. Завмирає в імлі гуркіт колгоспних машин на промерзлій польовій дорозі.

Присмерком починають спускатись на землю перші мохнаті сніжинки. Спочатку небагато, а потім більше і більше пурхає їх у морозному повітрі, безшумно сідає на зелені мохи почорніле листя, кудлаті гілки ялин. Пухнаста ковдра стелиться по землі. А на ранок навкруги чисто, біло. Ліс сяє кришталем. Ще вчора поля і вигони були сірі, одноманітні, а сьогодні кожна суха травичка, кожна стеблина прибрана у біле мереживо і сріблястий бісер. Перша пороша…

Природа розкрила першу сторінку цікавої книги слідів. Багато історій незабаром запишуть на снігу своїми лапками і хвостами звірі та птахи. Кожна звірина має свій почерк. Зумій тільки розібратися в усіх крапках і комах на снігу, і ти розгадаєш чимало таємниць із життя тварин!

Ось на городі рядки двокрапок. Сліди йдуть у різних напрямках. Це миші чи полівки. Недалеко за селом бачите заячий слід: спереду видовжені відбитки довгих ніг, ззаду кругленькі ямочки від передніх лапок. Вдумливо читаєте хитрі «петлі», «двійки», «скидки».

Морозець приємно пощипує щоки. Ледь-ледь риплять сніжинки під ногами. Легко дихається цього чудового ранку!

Бій сікачів

Ліс закінчився на пагорбках перед долиною річки. Внизу на десятки кілометрів простягнулась густа поросль березового молодняка впереміж з лозою, вільхою, очеретом.

За високими соснами, край неба, зажевріла невелика смужка. Поволі народжувався короткий грудневий день.

У хащах було ще зовсім темно, коли ранкову тишу порушив тупіт чиїхось ніг, хрускіт гілок, тріск льоду. Це поверталося після нічної жировки стадо диких свиней. Басисто хрокав вожак. Йому в тон тоненько рохкали поросята, підсвинки. В ожиннику свині почали лаштуватися на дньовку.

Та не встиг вожак присісти, як осторонь почулись якісь підозрілі звуки. Звір напружив слух, почав жадібно нюхати повітря. Шум швидко наближався. І ось за кілька метрів від нього з’явився зайда — великий сікач. Голова його з страшними загнутими іклами була войовниче піднята. У бойовій позі застиг і вожак стада. Стара свиня з поросятами поспішила подалі від розлючених самців.

З ревом зчепилися суперники. Полетіло клоччя грубої чорно-коричневої щетини. Ламалися кущі. Рев звірів перейшов у важке сопіння. Як гострим ножем розкраяв вожакові старий сікач ногу. Але той не здавався. Обливаючи кров’ю землю, він кинувся на зайду і зірвав йому з боку чималий шматок шкіри.

Поранені звірі ставали ще страшніші, лютіші. Потроху старий сікач перемагав. Від його могутніх ударів молодий вожак все частіше відскакував убік. Ось він сів на задні ноги, і цієї ж миті непроханий гість вдарив його іклом у черево. Не витримавши, вожак з ревом відступив. А переможець, продираючись крізь хащі, трощачи на своєму шляху гілля, пішов наздоганяти відвойоване стадо.

Скоро навкруги залягла тиша. її порушував тільки стрекіт сороки, яка прилетіла поклювати крові, що застигла на землі.

Вовчі весілля

У грудні суцільним сніговим килимом вкрилася озимина, ребриста чорна рілля. Білі шапки повдягали сосни.
Довгі темні ночі і короткі дні… В кінці цієї найтемнішої пори року починаються вовчі весілля.

Ще зовсім недавно виходила вночі вовча зграя на розбій. Попереду виступала стара вовчиця, за нею, слід у слід, йшли молоді вовки. «Кортеж» хижаків замикав старий вовк. Недосвідчений слідопит, побачивши великі сліди, подумає: пройшов старий одинак. Лише через кілометр-два він помітить, що помилився: слід роздвоюється, звертає з дороги до черепа коня… Тут уся зграя на снігу. А потім зберуться сірі розбійники і знову підуть цугом — слід у слід.

Не такі обережні хижаки тепер. Уся зграя розбилася на окремі групки. За слідом вовчиці тягнуться відбитки лап двох вовків. То тут, то там на дорозі втоптаний сніг, криваві плями, шматки шерсті. Це б’ються самці. Десятки кілометрів тягнеться шлях вовчого весілля, поки, нарешті, не переможе сильніший. Тоді вже вовча пара почне підшукувати затишне місце для лігва.

На шляхах

Якось довелося мені спостерігати на польовому шляху цікаву картину. На десятки метрів рівними рядками сиділи сірі ворони і квапливо ковтали сніг. Що це з ними? Може, щось солоне з’їли? Але навкруги багато снігу, щоб вгамувати спрагу. Чого ж ворони, як по мотузку, витягнулися стрічкою.

Птахи неохоче злітали перед автомашиною. Ми зупинились і почали оглядати подзьобаний сніг. І тоді все з’ясувалося. Вздовж дороги лежали бурульки замерзлого молока. Ними й ласували птахи. Видно, водій, що віз у місто цистерну з молоком, не закрив як слід кран і дав поживу воронам.

Багато звірів і птахів, шукаючи взимку їжі, наближаються до людських жител, тримаються вздовж шляхів.
Везе машина зерно або сіно — десь на вибоїні обов’язково випаде у щілину жменька зерна чи висмикне гілкою жмут сіна. Зернини підберуть миші, полівки, зайці схрумають сіно. На цих гризунів тут уночі полюють лисиці.

Цілий день нишпорять по шляхах жовтогруді вівсяночки, польові горобці і чубаті жайворонки. На сіновозних дорогах призвичаїлись живитися косулі. Ось чому в мисливських господарствах підгодівлю для корисних звірів і птахів треба в першу чергу виставляти вздовж шляхів.

Поєдинок

Рипнули двері, і разом з білими клубами холодного повітря вбігла хазяйка дому.
— На річці звірі б’ються,— захекавшись, гукнула вона.

Ми схопили рушниці — й на берег. Над великою ополонкою посередині Десни повисла завіса пари. Край неї було видно двоє звірів. Один на низьких ногах з товстим хвостом, що волочився по снігу, здаля здавався майже чорним. У другому звірі всі одразу впізнали лисицю. Піднявши пухнастого хвоста, вона наступала на свого ворога. Ось вже обоє зчепилися в смертельному поєдинкові, клубком покотилися по снігу. Та раптом лисиця відскочила вбік і пошкутильгала до протилежного берега. Видра, мабуть, помітивши нас, поспішила до ополонки й пірнула у воду. На місці цього незвичайного поєдинку лишилися клапті шерсті, краплини крові і… велика рибина.

— Хто бився, а нам трофей,—засміявся мій товариш, підіймаючи з криги ляща, якого впіймала видра.
А куди ж поділась лисиця? Криваві лисячі сліди привели мене в кущі лози. У самій гущавині лозня-ка, метрів за п’ятнадцять від мене, лисиця піднялася, але за першим же пострілом завмерла на снігу.

Повертаючись із своєю здобиччю до хати, я зрозумів, чому звірі зчинили бійку.

Останнім часом було мало мишей, полівок. А прудких зайців лисиці впіймати нелегко. Через те вона й почала вчащати до річки, де їй траплялася то сонна риба, то видрині недоїдки.

Ось і цього морозного ранку голод привів лисицю до ополонки. Тут вона зустрілася з хазяйкою річки. Лящ був у зубах видри, коли лисиця спробувала відібрати у неї здобич. Але водяний хижак не відступав. Своїм приходом ми і перервали їхній поєдинок.

Зимова купальниця

Сніг важкими шапками осів на кущах, пригнувши їхні віти до самої землі. Великими брилами навис він над берегами струмка. Тільки де-не-де на білому тлі видніються вимоїни, і на бистрині зеленкувато-свинцева вода здіймається світлими брижами.

У засніженому сосновому лісі одноманітно дзюрчить струмок. Під його акомпанемент затягнула свою пісеньку пташка. Дивно чути взимку її дзвінкий голос. А ось і сама співачка. Здаля примітна її рудувато-бура голівка, шия, спина, біле горлечко.

Це оляпка, або водяний горобець.

Закінчивши трель, пташка скочила на край вимоїни і пірнула в крижану воду. В такий мороз задумала купатись!

Минуло з півхвилини, і оляпка, мов нічого й не було, виплигнула на корінь, що повис над водою.
Оляпка — зимова купальниця — не заради насолоди у крижану воду пірнає: на дні гірських струмків вона добуває личинок і водяних комах.

Комахоїдним птахам важко взимку знайти собі їжу. Тому більшість з них відлітає на південь. А оляпці не страшні зимою ні холод, ні голод. Селяться ці пташки на берегах бурхливих гірських річок і струмків. На Україні оляпки є в Карпатах. Узимку вони залітають і в інші області.

Цікаво буває спостерігати, як ця пташка пірнає в ополонку, біжить по дну струмка, чіпляючись кігтиками за камінці, і швидко визбирує дзьобом комах та їхніх личинок. Пір’я оляпки змащене жиром і у воді не намокає. Дрібненькі пухирці повітря вкривають усе тіло пташки, і в прозорій воді вона блищить, наче посріблена.

У воді ця пташка рятується і від ворогів. Поженеться за нею яструб — вона у воду. А хижак, піймавши облизня, полетить далі. Вирине оляпка й заспіває серед снігових заметів веселу пісеньку.

Лісова бувальщина

Припудрений свіжою порошею ліс стояв чистий, світлий і мовчазний. Не чути навіть моторних синичок. На засніжених гілках пташам важко знайти їжу, і вони подалися на узлісся, де вітер очистив дерева від кухти. Тільки дятел постукував на осиці, добираючись до хробака, що оселився в її м’якому тілі. Втомлений нічною біганиною, дрімав «на слуху», не закриваючи очей, полохливий заєць. Удень, та ще я у снігопад, не побачиш лісових мешканців. Тишу зрідка порушує тільки гортанний крик крука.

А під розложистою сосною доживала останні години стара козуля. Глибокий сніг зовсім її знесилив. Ледь здіймалися впалі від голоду боки. Голова безсило відкинулася назад. Сіпнувшись раз, другий, звір затих. На потьмяніле око впала сніжинка і не розтанула…

Подув вітерець. Небо просвітлішало. Снігопад припинився. У проміннях невисокого зимового сонця ліс засяяв сріблом, ожив. Пронизливо крикнула сойка, зацокотіли сороки. Вони першими помітили мертву козулю і кинулися до неї. Хтозна-звідки прилетіли сірі ворони.

До вечірніх сутінок снувало птаство біля загиблої козулі.

Даівно вже чув цей гамір лис, та вичікував, поки стемніє. Згасла коротка зимова зоря на заході, і пішов вогняно-рудий звір на легку поживу. Не встиг він наїстись, як прибіг голодний вовк, і лисицю наче вітром здуло.

У місячному сяйві миготіли вогники вовчих очей і розлягався хрускіт козулияих кісточок. Почувши близькість вовка, зірвався заєць і кинувся щодуху геть…

Тільки сіра сова сміливо дивилася з вершини сосни на вовчу вечерю.

Скоро від козулі нічого не лишилось. Наче привид, зник у темряві хижак, і в лісі знову запанувала тиша.

Під кригою

Дочекавшись лютих морозів, на хрящуватому дні річкових перекатів почав нереститись минь. Минь — північна риба, і у водоймах України її мало.

Влітку, наче знепритомнівши в теплій воді, нерухомо лежить він у глибоких ямах. Оживає тільки восени. Сновигаючи по дну, жадібно поглинає минь піскарів, йоршів та іншу рибу. Особливо легко живеться цьому підводному хижакові взимку, коли більшість риб впадає у сплячку.

Самиця миня викидає від кількох десятків тисяч до п’яти мільйонів ікринок.

Чому ж така рідкісна у нас ця риба? Багато ікри миня змивається водою і попадає у несприятливі умови, її поїдає різна риба. Та й самі мині після нересту охоче ласують власною ікрою або своїми безпорадними мальками.

Стоять січневі морози. Та в природі вже повернуло на весну.

Ще не скоро прилетять польові жайворонки — перші посланці справжньої весни. А відчуваючи її наближення, вже нереститься минь, заграли в повітрі круки, справляють весілля вовки.
Іде, іде весна. Скоро засяє, заіскриться сонця промінь золотий.

Поділіться з друзями:

Прокрутити вгору