Восьме Березня. Майя Фролова

Юлія Нилівна роздала нам красиві листівки.


– Через тиждень Міжнародний жіночий день Восьме березня. Напишемо привітання вашим мамам і відішлемо поштою.

Важкі слова – вітаю, свято, щастя, здоров’я – Юлія Нилівна написала на дошці.

У всіх вийшло однаково, тільки адреси різні.

Я написав «Цілую». Сергійко – «Міцно цілую». Тоді зверху маленькими літерами дописав: «Міцно», а внизу – «Твій син Мишко».

Сергійко зазирнув у мою листівку й теж написав: «Твій син Мишко».

Довелося йому витирати й писати «Сергійко». Ледве ми з ним не посварилися.

Юлія Нилівна попередила нас, щоб удома ми про листівки не розповідали.
Нехай вони надійдуть несподівано.

А розповісти мені так кортіло, як ще ніколи в житті. Я вештався по квартирі, намагався не потрапляти мамі на очі. То книжку читав, то паркет натирав – все одно не забувалося! І тут я мало не закричав: роззява, ото роззява! Мамам ми листівки підписали, а хто підпише Юлії Нилівні? Адже їй теж хочеться несподівано одержати по пошті листівку від свого учня. Наприклад, від мене, Мишка Соколова.

Я перебрав усі свої листівки й жодної, яка б підійшла мені, не знайшов. Ті були підписані, ті «З днем народження». Я вирішив сам намалювати листівку.

Вийшла не листівка, а ціла картина. Про те, як ми каталися з Юлією Нилівною з гори., Вона сідала на санчата й брала з собою котрусь із дівчат, хто сам з’їжджати боявся. Вони мчали з самого вершечка гори й кричали: «З дороги, курячі ноги!»

Усім було заздрісно.

Я намалював довгі сани. Юлія Нилівна сиділа на них на самому вершечку, а Наталка – її можна по окулярах впізнати – внизу, де гірка кінчається.

Зате ми всі помістилися на одних санках – Юлія Нилівна й увесь наш клас.

А як же з адресою? Адже адреси Юлії Нилівни я не знаю! Тоді я написав «Школа № 9, перший клас, Юлії Нилівні». І того ж вечора вкинув листа до поштової скриньки.

Нікому про нього не розповідав, навіть Сергійку. Наперед уявляв, як зрадіє Юлія Нилівна, а всі будуть мені заздрити.

Восьмого березня ми не вчимося. А наступного дня я дуже хвилювався, чи встигне пошта. Я прислухався до кроків у коридорі, чи не несуть мого листа. Але ніхто не ніс.

Я зовсім скис. Виходить, пошта запізнилася.

Завжди приносять листівки після свята, а кому вони тоді потрібні?

І раптом у двері постукали. І двері відчинилися. І ми побачили дівчину-листоношу з величезною пачкою листів у руках.

Дівчина підійшла до столу, висипала на нього листи й листівки, сказала Юлії Нилівні:

– Це вам!

Юлія Нилівна читала листівки та листи. Щоки у неї зробилися рожевими, а потім червоними. На нас вона не дивилася, а все читала й читала, навіть ледь-ледь губами ворушила. Далі витягла з. конверта мій малюнок, розгорнула. Потім розсміялася і нарешті подивилася на нас.

– Тридцять шість! – сказала вона.-  Всі тридцять шість зробили однакову помилку: слово «свято» написали з апострофом – «св’ято».


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: