Одним з найбільших весняних свят нашого народу здавна вважається Великдень.
За християнською легендою, іудейський народ з гілками фінікової пальми, що називається ще єрусалимською вербою, зустрічав Ісуса Христа за шість днів до його смерті. Тому шосту неділю Великого посту і названо Вербною, а Вербною суботою – день перед нею, коли освячують вербу.
Після освячення верби, за звичаєм, вербовою галузкою дорослі вдаряли своїх дітей, онуків, не до сліз, звичайно, але й не жартома (недарма в народі кажуть: «Верболіз б’є до сліз»), приказуючи при цьому:
Не я б’ю, верба б’є.
За тиждень – Великдень,
Недалечко – червоне яєчко.
Або:
Рости, як верба,
Будь здоровий, як вода,
А багатий, як земля.
Коли закінчувалася відправа в церкві і священик окроплював гілочки верби свяченою водою, то діти одне поперед одним старалися якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків», щоб горло не боліло.
Освячену вербу несли до хати і тримали на покуті, закладали за образи. її не можна було розкидати і топтати. Свячену вербу поспішали осадити біля криниці – тоді буде добра вода.