Не я б’ю, верба б’є. За В. Скуратівським та В. Мициком

Одним з найбільших весняних свят нашого народу здавна вважається Великдень.


За християнською легендою, іудейський народ з гілками фінікової пальми, що називається ще єрусалимською вербою, зустрічав Ісуса Христа за шість днів до його смерті. Тому шосту неділю Великого посту і названо Вербною, а Вербною суботою – день перед нею, коли освячують вербу.

Після освячення верби, за звичаєм, вербовою галузкою дорослі вдаряли своїх дітей, онуків, не до сліз, звичайно, але й не жартома (недарма в народі кажуть: «Верболіз б’є до сліз»), приказуючи при цьому:

Не я б’ю, верба б’є.
За тиждень – Великдень,
Недалечко – червоне яєчко.

Або:

Рости, як верба,
Будь здоровий, як вода,
А багатий, як земля.

Коли закінчувалася відправа в церкві і священик окроплював гілочки верби свяченою водою, то діти одне поперед одним старалися якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків», щоб горло не боліло.

Освячену вербу несли до хати і тримали на покуті, закладали за образи. її не можна було розкидати і топтати. Свячену вербу поспішали осадити біля криниці – тоді буде добра вода.

Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: