Мій друг Гвинтик. Юрій Ярмиш

Юрій Ярмиш


Мій друг Гвинтик

«От би написати казку про Гвинтика. Про звичайного маленького Гвинтика!» – подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав нового олівця.
Я думав, думав. А казка не народжувалась.
Аркуш залишався чистим.
І я вирішив прогулятися…
Була весна. Текли каламутні струмки. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні,- метушливо й безугавно.
І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, ніби чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся. Хотів рушити далі…
«Що ти робиш, зачекай! – прошепотів злякано чийсь голос. – Це я, твій Гвинтик!»
Я пройшов ще кілька кроків, а потім враз повернувся й побіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.
– Добрий день,- дзвінко сказав Гвинтик. – Дякую за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію.
– Як ти потрапив туди? – спитав я, старанно витираючи ковзкі боки Гвинтика.
– Річ у тім,- сказав Гвинтик винувато,- що я страшенно цікавий до всього! Нас було багато. Ми їхали у ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, гвинтики, все підскакували, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище од всіх і випав з машини на землю. Отаке мені лихо.
– Як, оце й усе? – здивувався я.- Не може бути? Адже казка тільки починається…
І тут мені здалося, що Гвинтик ледь здригнувся. Він ворухнувся в моїй руці, виграючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:
– Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спершу уявити, яка вона – І казка…
Гвинтик звівся в мене на долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:
– Брати-гвинтики, озовіться!
– Ми з-з тобою, ми з-з тобою! – заспівали різноголосі гвинтики зовсім поруч. То був годинник. – Здоров будь, наш побратиме!
– Здоров будь, Гвинтику! – линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли. – Тебе вітають бра-ти-шурупи з вікон і дверей!
Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:
– Привіт від моїх гвинтиків! Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!
І тролейбус помчав далі.
– Це ще не все,- попередив Гвинтик. – Хочеш – я тобі ще щось розповім?
– Це, мабуть, дуже цікаво,- сказав я.- Але тут такий галас! Краще ходімо до мене додому.
Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі:
– Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди.
Він глянув угору – в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:
– Гвинт від літака – пропелер – у повітря загвинчується, і літак летить швидше од вітру. А на морі та на ріках пароплавні гвинти штовхають судна вперед. А найбільші у світі гвинти – турбінні – електричний струм по дротах женуть, несуть людям світло. Без нас, гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжня казка лише починається!
– Правда,- сказав я.- Але ж і найбільший гвинт створила людина.
– Це так! – погодився мій Гвинтик. – А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Безголовим Гвинтиком?
– Добре! – кивнув я.- Розказуй.
– Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку шматком розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові шматки.
Попали вони на інший верстат, зробили на них нарізку. А з третього верстата вийшли вони з акуратними голівками.
Лише наш Гвинтик бурчав невдоволено:
– Навіщо мені голова? Я й так проживу! Одначе він отримав голову, хоча й недобре припасовану – адже весь час крутився.
На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинтик на завод і поставили на постійну службу до верстата.
Верстат був новий. Працював хутко. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув, що не дуж. Він поривався допомагати верстатові. Але ж як? Коли верстат запрацював на повну потужність – Гвинтикова голова й відскочила. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Он у яку халепу вскочив безголовий наш брат.
Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме увійшли до моєї квартири.
– А тепер відпочивай,- сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.
Але Гвинтик не вгавав. Він одразу перезнайомився з усіма гвинтами, що були в мене вдома,- велосипедними, телевізорними, водогінними, усіма гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.
Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. В нього з’явилося чимало знайомих гвинтиків, весь час вони про щось жваво перемовлялися.
Але, повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.
– Здоров, Гвинтику! – сказав я весело. – Що з тобою?
Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?
– Розумієш,- нарешті промовив Гвинтик сумно,- краще б ти мене не знаходив. Усі навколо працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови – ще не життя.
Що відповісти Гвинтикові? Це ж таки правда. Я зовсім забув, що він – робочий Гвинтик.
І тут пролунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик – школяр Мишко, мрійник і вигадник.
– А звідки у вас цей Гвинтик? – раптом побачив Мишко мого маленького приятеля. – Саме такого я шукаю: нову машину придумав…
Мені зовсім не хотілося розлучатися з Гвинтиком – таким розумним і, я тепер зрозумів, у всьому справжнім.
Але він дивився на мене так благально! Я стис Гвинтика у руці й підніс до вуха.
– Відпустіть мене до Мишка! – швидко прошепотів Гвинтик. – Я не можу більше бути неробою!
І тоді я простяг Гвинтика хлопчикові. Мишко взяв його у ліву руку, а з правої кишені вийняв новеньку гаєчку.
– Дивіться, як вони пасують одне до одного! – зрадів хлопчик. – Разом їм і працювати добре. А все ж таки, як він до вас потрапив?
Я усміхнувся до Мишка й дружньо підморгнув Гвинтикові:
– Поки що це – таємниця! Але потім я напишу про це казку. Бувай здоров, Гвинтику! Щасливої дороги!

 

Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: