Маленький Тук (Г. Х. Андерсен)

Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, і разом із тим вивчати уроки, а ці дві справи ніяк не виходили одночасно. Бідолашне хлоп’я тримало сестричку на колінах і співало їй пісеньки, намагаючись вивчити завдання з географії. На завтра задано було вивчити всі міста в Зеландії і знати про них усе, що тільки можна.

Нарешті повернулася його мати, яка ходила кудись, і взяла Густаву. Тук – бігом до вікна та до книжки, і читав, читав, аж мало не осліп: у кімнаті ставало все темніше і темніше, а матері не було за що купити свічку.

– Он іде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вікно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести відро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побіжи та допоможи бабусі!

Тук зараз же побіг і допоміг, але, коли повернувся в кімнату, було вже зовсім темно. Довелося йому лягати спати. За ліжко Тукові правила стара дерев’яна лава зі спинкою і з ящиком під сидінням. Він ліг, але все не полишав думати про свій урок: про міста Зеландії і про все, що розповідав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пізно, і хлопчик сунув книжку собі під подушку: він чув, що це чудовий засіб для того, щоб краще запам’ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.

І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:

– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!

Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:

– Куд-куда!

Це була курка, та ще з міста Кеґе!

– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.

– Коррамба! – і щось гупнуло.

Це впав на ліжко дерев’яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.

– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!

Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі, з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.

Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.

Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.

– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім’ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.

Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.

– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!

Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.

Але й тут йому наснився сон, – інакше що ж усе це було? Блакитноока, білява і кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарівною дівчиною, і, хоча ні в неї, ані в нього не було крил, вони полетіли разом у повітрі над Зеландією, над зеленими лісами і блакитними водами.

– Ти чуєш крик півня, маленький Тук? Кукуріку! Ось із бухти Кеґе полетіли кури! У тебе буде пташиний двір, великий-превеликий! Тобі не доведеться бідувати! Ти, як мовиться, уб’єш бобра і станеш багачем, щасливою людиною! Твій будинок височітиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як ті, що створені поблизу Преєте. Ти розумієш мене? Твоє ім’я облетить увесь світ, як корабель, який хотіли відправити з Корсера, а в Роскілле – «Пам’ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре і розумно, маленький Тук! Коли ж нарешті зійдеш у могилу, спатимеш у ній тихо…

– Як у Cope! – додав Тук і прокинувся.

Був ясний ранок, він нічогісінько не пам’ятав зі своїх снів, та й не треба було – нічого заглядати вперед.

Він схопився з ліжка, взявся до книжки і швидко вивчив свій урок. А стара прачка просунула в двері голову, кивнула йому і сказала:

– Спасибі за вчорашнє, голубчику! Хай Господь здійснить найкращий твій сон.

А маленький Тук і не знав, що йому снилося, зате знає це Господь Бог!

Поділіться з друзями:

  • Час читання:1 хв. читання