Листопад. Віталій Біанкі (із казки-розповіді “Синиччин календар”)

Ворог – і страшний ворог – з’явився в лісі в наступному місяці. Старий Горобець назвав цей місяць листопадом і сказав, що це третій, і останній, місяць осені.


Ворог був дуже страшний, тому що він був невидимка. У лісі стали пропадати і маленькі пташки, і великі, і миші, і зайці.

Тільки зазівається звірок, тільки відстане від зграї птах – все одно, вночі чи удень, – глядь, їх вже й в живих немає.

Ніхто не знав, хто цей таємничий розбійник: звір чи птах, або людина? Але всі боялися його, і у всіх лісових звірів і птахів тільки і було розмови, що про нього. Всі чекали першого снігу, щоб по слідах близько розтерзаної жертви впізнати вбивцю.

Перший сніг випав одного вечора. А на ранок наступного дня в лісі не дорахувалися одного зайченяти.

Знайшли його лапку. Тут же, на підталому вже снігу, були сліди великих, страшних пазурів. Це могли бути кігті звіра, могли бути кігті і великої хижого птаха. А більше нічого не залишив вбивця: ні пера, ні шерстинки своєї.

– Я боюся, – сказала Зінька Зінзіверу. – Ох, як я боюся! Давай полетимо скоріше з лісу, від цього жахливого розбійника-невидимки.

Вони полетіли на річку. Там були старі дуплисті верби, де вони могли знайти собі притулок.

– Знаєш, – говорила Зінька, – тут місце відкрите. Якщо і сюди прийде страшний розбійник, він тут не може підкрастися так непомітно, як в темному лісі. Ми його побачимо вдалині і сховаємося від нього.

І вони оселилися за річкою.

Осінь прийшла вже й на річку. З верб облетіло листя, трава побуріла і поникла. Сніг випадав і танув. Річка ще бігла, але вранці на ній був льодок. І з кожним морозцем він ріс. Не було по берегах і куликів. Залишалися ще тільки качки. Вони крякали, що залишаться тут на всю зиму, якщо річка вся не покриється льодом. А сніг падав і падав – і більше вже не танув.

Тільки було синички зажили спокійно, раптом знову тривога: вночі невідомо куди зникла качка, спали на тому березі – на краю своєї зграї.

– Це він, – говорила, тремтячи, Зінька. – Це невидимка. Він усюди: і в лісі, і в полі, і тут, на річці.

– Невидимок не буває, – говорив Зінзівер. – Я вистежу його, ось постій!

І він цілими днями крутився серед голих гілок на верхівках старих верб вербою: видивлявся з вишини таємничого ворога. Але так нічого і не помітив підозрілого.

І ось раптом – в останній день місяця – стала річка. Лід разом покрив її і більше вже не розтанув. Качки полетіли ще вночі.

Тут Зіньці вдалося нарешті умовити Зінзівер покинути річку: адже тепер ворог міг легко перейти до них по льоду. І все одно Зіньці треба було в місто: дізнатися у Старого Горобця, як називається новий місяць.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: