Кому ж іти по дрова? Василь Сухомлинський

Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже юнаки, високі, ставні, красиві. А третій — підліток, Юрко — маленький, тоненький, мов очеретина.


Було це взимку. Випав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати й каже — немовби сама до себе, але так, щоб і сини чули:

— Холодно, діти. А топити нічим… Кому ж по дрова йти?

Мовчать старші сини, похнюпили голови, дивляться в землю й нігтями піч колупають.

— Я піду по дрова, мамо,— сказав найменший, Юрко.

— А морозу ж ти не боїшся? — питає мати й на старших синів поглядає.

— Ні, не боюсь,— каже та й одягається.

— Ну, що ж, іди, Юрку,— важко зітхнула мати й поцілувала сина. 

Пішов Юрко. І в хаті стало так тихо, мов усе живе, що є тільки в світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі притих.

Два старші сини підвели голови, подивилися на матір, і сказали:

— Ми теж підемо до лісу, мамо.

— Ідіть,— прошепотіла мати. Й зітхнула з полегшенням.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: