Колиска. Василь Сухомлинський

Надворі стояв лютий холод. Гілки на яблуні тремтіли від морозу. До однієї гілочки приліпився маленький згорточок. Дівчинка, що годувала синичку, побачила цей згорточок і сказала:


— Яка маленька брунька!

«Люди називають мене брунькою», — подумав Хлопчик, загорнутий у пелюшки. Зима сповила його, укрила від холоду й сказала: «Чекай весни».

Прийшла Весна. Вона розповила Хлопчика-Листочка. Піднявся він у своїй крихітній колисочці. Розпрямив ручки, звівся на ніжки й зазеленів.

Не днями, а годинами ріс Хлопчик-Листочок. Ось він став як горобине яйце, ось він уже більший голубиного. Ніжиться Хлопчик-Листочок на сонечку, купається під дощем. 

Невдовзі вже дорослий Юнак-Листок гордо тріпотить на весняному вітрі і все тягнеться вгору і вгору.

Дивиться одного разу на світанку Юнак-Листок собі під ноги й бачить щось крихітне, брунатне, прозоре — як мурашина голівка. Приліпилось це крихітне, брунатне, прозоре до ніжки Юнака-Листка. 

— Хто ти такий? — питає Юнак-Листок.

— Я твоя колиска,— відповідає крихітне, брунатне, прозоре. — Ось тут ще й пелюшечки твої залишилися.
Великий зелений Юнак-Листок, що досі тріпотів на весняному вітрі, нахилився вниз і замислився. Йому згадалося щось неймовірно рідне й близьке. Йому згадалась колиска.

Він став ніжним і сумним.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: