Коли засинають зорі. Василь Сухомлинський

Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір.


Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти його з собою.

Небо вже посвітлішало, на сході зайнялася рожева смуга. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на проясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за од-ною.

Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:

— Татку, хай наш кінь Буланко ступає тихо-тихо…

— Чому? — дивується татко.

— Я хочу побачити мить, коли зірка гасне…

— Добре, тільки дивись пильно-пильно… бо мить та дуже коротка,— мовить тато. Він спинив коня. Петрусь сидів непорушно, широко відкривши очі.

Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.

От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.

«Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне»,— думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.

Та якось не стримався… опустив повіки. Ледве-ледве… То була така малесенька мить! Менша від макового зернятки, менша від росинки на бджолиній лапці. 

Та коли відкрив повіки, зірки вже не було…

— Я знаю, тату, коли засинають зорі,— тихо прошепотів Петрусь.

— Коли? — питає тато.

— Як тільки закриваються повіки…


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: